четвер, 29 листопада 2018 р.


     Легенди мого краю… Казки… Бувальщини… Хто їх знає найбільше? Звичайно той, хто живе найдовше і побачив на своєму віку найбільше.
Ось про що дізналась команда "ПрофіАРТ" і вам про це розповідає...



Велика Олександрівка  – твоя є батьківщина
Кажуть, що людина без роду – це листочок, відірваний від дерева. Як гілка міцно зростається із стовбуром, що її не відламати, так і наша родина ніколи не ослабне, поки споживає і буде споживати багатства землі- матінки через мову, звичаї, свята, обряди, пісні, перекази, легенди...

                                    Село  Велика  Олександрівка
    Усе важчим і важчим ставало життя. Сил не було терпіти панську неволю. Чути було безкінечні розповіді про чудесний край – з степами широкими, з річками глибокими, з лісами прохолодними. Називався цей край дивним словом – Новоросія. І думки про нього не давали спокою селянам ні вдень, ні  вночі.
 Одного погожого дня у село завітав подорожній. Своїми розповідями тішив усе село. А оповідав він ось що:
«Далеко - далеко на південь є край чудовий, з найбільшою і найбагатшою річкою у світі. Риба в ній вмирає від тісноти. А понад річкою ліси ростуть. Ніде немає густіших і вищих дерев. Стріли, втративши силу, падають назад, перш ніж досягти вершини дерева. У прибережних заростях комишу безліч звірини. Живуть там лебеді, пелікани, баклани, норці, ондатри, нутрії, єноти, фазани, качки, дикі гуси. Та й перечислити усіх важко. Вражають своїм багатством степи. Пасуться там цілі стада тарпанів, оленів, водяться байбаки, лані, лосі, дикі осли. Та найголовніше. Недарма пролилася в тих краях козацька кров. Життєдайною силою насичене навіть повітря…»
     Такі розповіді слухали з великим зацікавленням діти. А ще уважніше прислухались дорослі.            Збиратись у дорогу було водночас радісно і лячно. І тільки найсміливіші вирішили шукати кращої долі.     Від усієї громади зібрали в дорогу чоловіка одного. Звали його Олександром. Зібрав він подорожню торбину,поклонився тричі громаді та й пішов. У народі кажуть: « Швидко казка мовиться, та не швидко діло робиться». Усе село з нетерпінням чекало повернення посланця. Нарешті облетіла село радісна звістка:
-         Олександр повернувся!
     Розмови велися недовго. Громада вирішила переселятись на нові місця. Нелегко було прийняти таке рішення. Убогі хатинки, чепурненькі садочки, могили предків – з собою не забереш. Сумно виїжджати, та залишатися. Зібрали нехитрі пожитки, окинули поглядом на прощання спустошені подвір’я, сонне село та й вирушили в далеку дорогу.
   Чи довго йшли, чи ні – ніхто не знає. Прийшли на берег Інгульця. У народі кажуть: риба шукає де глибше, а людина – де краще. Розбрелись усі по берегу в пошуках найкращого місця. Згодом, усі, хто прийшов, поділились на дві групи: одна залишилась на тому місці, яке вибрав Олександр, а інша пішла вниз берегом річки. Та, як виявилось, недалеко зайшли. Коли ця громада трохи обжилась, почали обходити навколишні ліски, балки. Піднялись на пагорб і… здивуванню не було меж. За пагорбом, коло річки будувались їхні односельці. Недовго думаючи, на честь їхнього ходака, перше поселення назвали Великою Олександрівкою, а друге – Малою Олександрівкою.
                          Легенда про столітній дуб
    Легенди мого краю… Казки… Бувальщини… Хто їх знає найбільше? Звичайно той, хто живе найдовше і побачив на своєму віку найбільше. Іншими словами – старожили. Замислилась … А хто ж у нас старожил? Чудова думка прийшла відразу – найстаріший бронзолистий двохсотлітній дуб.
    «З’явився на верхівці могутнього дуба, що росте на Полтавщині, в дубовому гайку і звали мене тоді жолудем. Підібрав мене селянин на ймення Недогір. Забрав у далекий путь. Настільки далекий, що довелось подорожувати і в хустині, і в кишені, і в торбинці. Кинула в землю дитяча рука, з побажанням: «На віки». Та дитяча рука ще не раз торкалась лагідно моєї кори. У літню спеку приносила води. У зимову стужу закутувала сніжком. Почали мене звати молоденьким дубком. Ріс я, а поруч з’являлось все більше і більше молодих деревець. Так з’явився цей ліс. Багато всього побачив на своєму віку – і хорошого, і поганого…
Я розповім тобі секрет!
Хочеш бути безсмертною – посади дерево. Я росту два століття. І два століття люди пам’ятають про старого Недогіра.
    Хочеш пам’ять гарну мати – посади дерево. Згадай, як в народі кажуть: «Це було, коли ще дуб листя не скинув…»
     Хочеш, щоб тебе добрим словом згадували – посади дерево. Прийде людина, посидить у спеку в затінку деревини і згадає добрим словом того, хто його посадив.
     Хочеш, щоб родина пам’ятала тебе – посади дерево. Через багато років будуть приходити до нього твої діти, онуви, правнуки. Батьки їм обов’язково скажуть: «Це дерево посадив твій прадід».
     Хочеш мати оберіг – посади дерево. Закінчились життєві сили, напала туга, печаль, голова заболіла – притулись до дерева, згадай минуле, поміркуй про майбутнє – і відступлять чорні думки, з’являться життєві сили…
     Розплющила очі – тиша. Тільки сніжинки шурхотять по мідному вбранню велетня – дуба. Повітря прозоре і чисте. Саме в такому народжуються легенди.

                                               Летючі піски
   Колись більшість території Великої Олександрівки були пустельні ,і коли піднімався палаючий вітер, то спалював усе довкола, викликаючи піщані бурі. Поступово територія ставала пустелею.
      Люди вирішили допомогти природі та зберегти  родючі  землі, посадивши сосновий ліс. На згадку про подорожуючі піщані «хвилі» ліс назвали Летючі піски.

                                   
               Перекази про річку Інгулець
         Чільне місце займають і гідронімічні легенди і перекази, що пов’язані з назвами річок, боліт, ставків. Так, річка Інгулець,  що протікає по території району, колись називалася Хінгулі( арії) – звивиста змія, бо має  звивисті  береги. 

*****
Перша згадка про річку да­тується 1552 роком. Греки називали її Герос, половці — Івля (від слів «сто­рожова річка», як межа руських і поло­вецьких земель).

*****
Колись, у прадавні часи, наші землі захопили татаро-монгольські орди. Завойовники тут же стали давати місцям у безкрайніх степах — річкам і озерам — свої наз­ви. Деякі з тих назв залишилися від них і до цього часу, інші — змінилися.
Та ось нарешті наші предки прогнали завойовників зі своєї землі, а разом з тим пішли зі степів і деякі їхні наз­ви. Але степову річку люди й далі кликали Монгольцем. їхні діти називали її Мунгольцем чи Мингольцем. А вже внуки й правнуки — Інгульцем.

*****
 Інші пов'язували історію походження назви річки Інгулець з чумаками.
Ось якось поверталися чумаки з Криму додому. Ледве ступали степовим шляхом круторогі воли, стомлені важ­кою мандрівкою. Та от раптом вони неначе ожили й по­чали рухатися веселіше. Поглянувши на своїх волів, чу­маки й собі почали уважно прислухатися. Й справді, десь здалеку долинав ледь чутний гул. Тоді хтось із чумаків сказав своїм менш досвідченим товаришам: — Генгулець вже чути, скоро вдома нам бути... А то гула степова річка, долаючи на своєму шляху камяні перепони між вапняками. Ті, хто не міг второпати, про що це говори­ли один одному чумаки, стали річку, повз яку проїжджа­ли, називати Генгульцем. Згодом назва змінилася на Інгулець та так назавжди й залишилася.

  Моє село, мов писанка, сія,
Живе, працює, плаче і сміється…
Моє село – історія моя
І мого родоводу в часі в'ється.
Моє село – це часточка життя
Херсонщини  й всієї України,
Моє село – це часу пульт биття
Сучасності  і давнини – руїни.
Моє село – традиції живі,
Традиції віків, з бабусиної скрині,
 А  щоб вони жили, й жили  повік,
Вивчати й берегти їх треба нині.
Моє село – це ми, це я, це ти,
 Односельчан сім'я  згуртована, єдина.
І, якщо тут родивсь, то пам'ятай завжди,
Велика Олександрівка  – твоя є батьківщина.



Немає коментарів:

Дописати коментар