Легенди та перекази з берегів Інгульця
матеріали записані зі спогадів і розповідей жителів
Великоолександрівського району
І. Астральні
легенди і перекази
Астральні легенди і перекази – оповіді про
зірки, які уявлялися людям у вигляді тварин, дерев, небесних
мисливців…Творів на астральну тематику на
Великоолександрівщині представлено
одиночними зразками. Це давні
перекази про утворення Землі,
Сонця і Місяця.
*****
1. Старожили с.Новодмитрівка
говорять про те, що до утворення Всесвіту Зірки, Місяць, Сонце, Земля жили
разом, ніби люди. Земля була жінкою, Сонце – її чоловіком. Як пересічна жінка,
Земля завжди була не задоволена своїм чоловіком, називаючи його потворним,
бридким і надто гарячим. Врешті- решт, Сонцю набридло таке ставлення, і воно
пішло від Землі. Разом із ним пішли Місяць і Зірки. Землі стало
сумно, і вона
заплакала. Тоді з’явився мудрий старець, і дав їм інші образи: Сонцю, Місяцю, Зіркам назначив небо, а Землю
перетворив у сушу . ( Кобець М.Т)
*****
2. Дуже цікава легенда існує в с.Старосілля про
весілля Місяця і Сонця, яка відобразилася не тільки на небі , а й у
поховальному обряді кургану Висока Могила.
Покохали один одного юнак Місяць і
дівчина Сонце і вирішили одружитися. Але мати Земля кожен раз висувала нові
перепони до їх щастя: то зорати небесне поле, то повернути воду. А одного разу передала
закоханим, що їх весілля відбудеться на
небесному мосту . Так і до тепер не можуть закохані зустрітися на Молочному мосту.(Матеріали архівних документів музею с.Старосілля)
3. Місяць – була дуже гарною
дівчиною та ніяк не могла найти собі пару, бо гордувала і розмовляла з хлопцями
під свій настрій: стримано, зверхньо, ласкаво. Не витримав один юнак і сказав :
«Щоб ти мінялась кожен день , шукаючи собі пару». Дівчина у відповідь
промовила: « Серед вас рівних мені немає, тільки такий як сонце може стати мені
за чоловіка». Розгнівалося Сонце і
перенесло її на нічне небо .
( Гезь М.О.)
Крім зазначених творів на астральну тематику в селах Великоолександрівщини поширені відомі літературні легенди « Де взялися зірки», « Небесний вогонь» та інші.
ІІ. Топонімічна проза
Топонімічна проза Великоолександрівщини - великий і
різноманітний за тематичним наповненням масив, який охоплює сферу народних
знань, уявлень, вірувань.
У більшість населених пунктів нашого краю можна почути оповіді про
села, городища, ліси, річки, болота, водоймища у назвах яких збереглися сліди
історії. Більшу частину топонімічної
прози Великоолександрівського району складають перекази з історичними мотивами.
Значне місце займають народні твори про боротьбу із зовнішніми ворогами,
особливо в часи монголо-татарської навали та турецько-османського іга. Мають
місце і перекази про часи козаччини.
Село
Біла криниця
1. Прославилися козаки не
тільки бойовою вправністю, а й тим, що серед них були вправні ковалі,
кожум’яки. Місцеві перекази свідчать, що на території села колись було козацьке
поселення. Його жителі-козаки прославились тим, що самостійно виготовляли зброю
та знаряддя праці і були здорові й сильні, бо пили воду з Білої ( чистої) криниці.
*****
2. Побудували відставні
козаки собі хутір. Та от біда – не було
питної води. Почали копати колодязі. Викопали вони один – довго трудилися
– а вода біла, як молоко, і пити її не можна, бо була гірка. Викопали другу,
потім третю – нічого не змінилося. Вода була все одно білою, бо протікала між
білою глиною. Так і назвали Біла Криниця
3. Старожили
розповідають, що під час побудови залізничної колії, зупинка повинна була бути
біля міста Миколаєва, і назва цієї маленької проміжної станції була визначена «
Біла Криниця». Але з невідомих причин залізничники спутали станції і на
Херсонщині з’явилася «Біла Криниця".
Село Білоусово
Після Кримської
війни частина земель правобережжя
Інгульця була подарована поміщикам Білоусовичам, яким сподобався край. У честь
засновників села і було його названо Білоусово.
Село
Благодатівка
Після указу Катерини
степи Херсонщини стали продаватися всім бажаючим. Так і землі
теперішнього села Благодатівки продали багатому греку . Він назвав своє
поселення Греднівка. Грек був злий та жадібний, знущався над селянами. Терпіли
вони, терпіли та підняли бунт ,під час якого і повісили господаря.
Землі були виставлені на продаж і купив їх німець Розенталь , який розвів тут
сади. І всі дивувалися умілості нового
господаря,який говорив:« Не земля , а
Божа благодать», намагався своїм підлеглим благо дати. Ось тому і Благодатівка
Село Велика Олександрівка
Усе важчим і
важчим ставало життя. Сил не було терпіти панську неволю. Чути було безкінечні
розповіді про чудесний край – з степами широкими, з річками глибокими, з лісами
прохолодними. Називався цей край дивним словом – Новоросія. І думки про нього
не давали спокою селянам ні вдень, ні вночі.
Одного погожого
дня у село завітав подорожній. Своїми розповідями тішив усе село. А оповідав
він ось що:
«Далеко - далеко на південь є край чудовий, з найбільшою
і найбагатшою річкою у світі. Риба в ній вмирає від тісноти. А понад річкою
ліси ростуть. Ніде немає густіших і вищих дерев. Стріли, втративши силу,
падають назад, перш ніж досягти вершини дерева. У прибережних заростях комишу
безліч звірини. Живуть там лебеді, пелікани, баклани, норці, ондатри, нутрії,
єноти, фазани, качки, дикі гуси. Та й перечислити усіх важко. Вражають своїм
багатством степи. Пасуться там цілі стада тарпанів, оленів, водяться байбаки,
лані, лосі, дикі осли. Та найголовніше. Недарма пролилася в тих краях козацька
кров. Життєдайною силою насичене навіть повітря…»
Такі розповіді
слухали з великим зацікавленням діти. А ще уважніше прислухались дорослі. Збиратись у дорогу було водночас
радісно і лячно. І тільки найсміливіші вирішили шукати кращої долі. Від усієї громади зібрали в дорогу чоловіка
одного. Звали його Олександром. Зібрав він подорожню торбину,поклонився тричі
громаді та й пішов. У народі кажуть: « Швидко казка мовиться, та не швидко діло
робиться». Усе село з нетерпінням чекало повернення посланця. Нарешті облетіла
село радісна звістка:
-
Олександр повернувся!
Розмови велися
недовго. Громада вирішила переселятись на нові місця. Нелегко було прийняти
таке рішення. Убогі хатинки, чепурненькі садочки, могили предків – з собою не
забереш. Сумно виїжджати, та залишатися. Зібрали нехитрі пожитки, окинули
поглядом на прощання спустошені подвір’я, сонне село та й вирушили в далеку
дорогу.
Чи довго йшли, чи ні – ніхто не знає.
Прийшли на берег Інгульця. У народі кажуть: риба шукає де глибше, а людина – де
краще. Розбрелись усі по берегу в пошуках найкращого місця. Згодом, усі, хто прийшов,
поділились на дві групи: одна залишилась на тому місці, яке вибрав Олександр, а
інша пішла вниз берегом річки. Та, як виявилось, недалеко зайшли. Коли ця
громада трохи обжилась, почали обходити навколишні ліски, балки. Піднялись на
пагорб і… здивуванню не було меж. За пагорбом, коло річки будувались їхні
односельці. Недовго думаючи, на честь їхнього ходака, перше поселення назвали
Великою Олександрівкою, а друге – Малою Олександрівкою.
Село Давидів Брід
Давно
це було. Тоді, коли в нашому краї селитися люди боялись. У річці було повно риби, в лісі
– тварин. Та це не головне. Не було в нашому краї спокою. Це був край доріг. Дорогами гнали
невільників. Дорогами везли дорогий крам купці.
Дорогами
чумаки доставляли найцінніший скарб – сіль. Дорогами йшли козацькі сотні, споряджені зброєю,
але багатою здобиччю…
Суттєвою
перепоною для кожного подорожнього була річка. Українці називали її Інгулець,
татари – Енігел, що в перекладі означало «нове озеро». Серед козаків був один
чоловік, звали його Давид. Узявся він через річку брід шукати. Довго шукав.
Річка наша хоч невелика, та з характером. Зробити гарну переправу заважали і
обривисті береги, і болотяні топкі місцини коло берегу, і швидка течія. Довго
шукав Давид найзручнішу переправу і таки знайшов. У цьому місці береги плавно
спускаються до річки, а течія спокійно несе вдалечінь чорні хвилі Інгульця.
Болота та комишевих заростей немає. І річка не надто глибока. «Тут бути
переправі!» - вирішив Давид. А через деякий час вибудував собі хатину в цьому
місці. Допомагав проїжджому люду через річку переправлятись. Згодом з’явилось
ще декілька осель. А сьогодні це велике і красиве село, що так і називається –
Давидів Брід.
Село Довгове
Жителі
хутора Заріччя потрапили в
немилість через несплату податків і були
продані пану Довгову, який не забарився
і почав будувати село. Згодом поселення отримало назву Довгове.
Село Жданово (поселення зникло як
неперспективне).
Коли в
українські степи приходила рання весна, по селах починали лаштуватися в далеку
дорогу чумаки. Минали останні дні перед виходом валок із сіл, і ось уже
випливали величезні вози, звані мажами й мажарами, у неблизьку подорож.
Отаман
востаннє оглядав своїх побратимів. Зібралися тут найсміливіші, найдужчі,
найвитриваліші... Усі вони справді можуть покластися один на одного в
найбільшій скруті, адже дорога важка і далека, та можуть і нападники підстерегти. Тоді чумакам
доведеться відкласти батоги й узятися за пістолі, рушниці та шаблі, щоби не
дати себе пограбувати, щоб дорогоцінна сіль припливла білою валкою аж із
Криму до рідного села.
Їх палить
немилосердне сонце, січуть дощі, періщать вітри, а вони тихо просуваються
українськими степами. Якось чумакам
довелось ночувати на такому
місці, де було неймовірно гарно. Кожного разу ,проїжджаючи мимо, чумаки
зупинялися на відпочинок. Чекали («ждали»
– розмов, діалектне слово, яке вживається в с.Новодмитрівка) відстаючі
вози. Так і назвали цей хутір Жданово.
Село
Калінінське
Біля теперішнього села Калінінське був хутір
Татарка ( Дике поле). У часи набігів яничар на наші землі , ця територія була
місцем їх перепочинку.
Після перемоги в Кримській війні ці землі
стали власністю єврейських переселенців, які назвали своє поселення Сейдеменуха
( з івриту «сейде» – поле, «менуха»- відпочинок: поле відпочинку).
У 1927 році до села приїхав Михайло
Калінін,і через три дні село перейменували на честь нього.
Село Камене
Інший народний переказ пов’язаний із
селом Камене. Серед місцевих жителів побутують перекази, що це поселення є дуже
давнім. На околиці села пролягає великий кам’яний яр , мешканці почали добувати кам’яні брили вручну, робили з них стіни, стелі, навіть
подвір’я ним устеляли . Будинки називали «каменицями».
Пізніше поселення теж почали називати
Камене.
Село Новодмитрівка
1. Їхала колись давно
маленька групка селян з села
Дмитрово Полтавської губернії лівим
берегом Інгульця. А шлях після дощів так розмило, що ні проїхати, ні пройти.
Вони тут зупинилися, щоб перепочити та заховатися від негоди. І так побувши тут
певний час, люди роздивилися, що місцевість для життя дуже гарна і земля
родюча. Облюбувала місце на крутому схилі і тут же на березі поселилися
жити. Обзавелися господарством.
Через певний час
приїхали до них ще й селяни з Чернігівської губернії. Подивилися на гарну
місцину біля річки, та й говорять:
- Прийміть нас за сусідів, бо вас тут небагато.
-Та нічого. Пройде час і буде тут ще людей. Селіться біля нас на тому горбку.
Пройшло кілька років. Проїжджали переселенці з Курської та Орловської губернії. І
вони не встояли перед красою цього краю.
Так на лівому березі річки Інгулець утворився хутір.
Подумали переселенці та й вирішили назвати село Новою Дмитрівкою на честь села
Дмитрівка Полтавської губернії звідки
родом перші мешканці. А Новою тому, що
поселення було нове.
Відтоді і носить воно цю назву.
2. У долині серед широкого
степу лежить село Новодмитрівка. До революції ці землі належали панові на
прізвище Білан. Поділив батько Білан свої землі між синами Іваном та Дмитром.
На землях, що дістались Дмитру, почало виникати село. І стали його називати
Нова Дмитрівка за ім’ям господаря, а нова тому, що поселення було нове. Отже
село наше зветься Новодмитрівка.
3. Було це дуже давно. В
одній панській багатій сім’ї народився хлопчик. Радості батьків не було меж.
Але через кілька днів велику радість затьмарило страшне горе: батькам
повідомили, що хлопчик сліпий. Жахлива звістка вразила батьків, але вони не
здалися, а почали настирливо шукати знахарів та ліків, щоб вилікувати свою
кровиночку. Але ніщо не допомагало. Минали роки, хлопчик ріс і ставав неписаним
красенем, допитливим і розумним. Батьки возили дитину за кордон, купували
дорогі ліки, та все даремно. Душу краяли запитання сина:
- Мамо, невже я ніколи не побачу сонечка, квітів, ваші з
татом обличчя?..
Та ось одного
разу батькові хлопчика наснився сон, що є в якомусь селі знахар Дмитро, який може вилікувати його сина
і у того зникнуть хвороби очей. Батько
прокинувся і розказав цей сон своїм рідним, потім слугам. Та ніхто з них не чув про таке село. Тоді
батьки звернулися до монаха, який проживав у їхній місцевості. Він був дуже
старий і багато за свій вік бачив і чув. Цей монах і пригадав, що він колись
відвідував хутір Новий, у якому живе
знахар Дмитро і розказав про це їм.
Не довго думаючи, батьки зібралися в дорогу і за кілька
днів приїхали до хутора. Після третього дня лікування хлопчик почав бачити:
- Мамо, я бачу як сходить сонце! – вперше вимовив син
слово "бачу".
З тих пір носить свою назву наше село (на честь знахаря
- Дмитрівкою, а Новою за назвою хутора).
Село
Новопавлівка
Село
Новопавлівка засновано у 1842 році вихідцями з Подільської та Могилевської
губерній. На державну землю були переселені бунтарі-поляки: Гніздовські,
Яцковські, Сороковські, Кобиляцькі, Старжинські, Мединські, Грибовські-всього 7
сімей.
Спочатку село
не мало назви. Існує дві версії походження назви села:
*****
1.
Селяни Яцковські мали тут найбільше землі, тому і
село назвали в честь свого сина Павла.
2. Першу дитину,
що народилася тут назвали Павлом, а село
в честь хлопчика - Новопавлівкою.
Село
Старосілля
1.
З селом Старосілля також пов’язані часи, які
свідчать про нашестя татар на територію сучасного Великоолександрівського району. Це назва території Пустоть Леонтіївка
.У переказі розповідається, що, де зараз
розташоване с.Старосілля, був великий Леонтіїв хутір . Татари, переганяючи награбовану
худобу, зупинялися тут на перепочинок. Худоби було багато, тому після того, як
вороги вирушали далі на місці стоянки все було стоптане копитами, а хутір
спалено. Місце назвали Пустоть Леонтіївка, бо там довго ніхто не селився.
2. Колись
землі території сучасного Старосілля пустували.
Катерина ІІ видала указ про заселення пустуючої території, і потянулися до півдня України безземельні
білоруси з Могилівської губернії Климовіцького повіту, яким було видано дозвіл на поселення на території сучасного
Високопільського району. Проходячи зелений оазис лівобережжя Інгульця,
переселенці більше не захотіли нікуди йти, бо поряд була річка повна риби,
криниці зі смачною питною водою, тінисті дерева захищали від палаючого сонця, а
вдалині розкинулися цілинні поля. На
честь свого рідного села в Білорусії вони назвали своє поселення Старосілля.
Зустріч зі старожилами
Старосілля
Колись дуже давно з’явився на благодатних землях козак Стар. З любов’ю й розумінням обробляв він землю. Поступово
навколо його хутора почали з’являтися інші хати,
нікого він не проганняв. Так село виросло і на честь козака названо Старосілля.
Старостіна М.С
Село Трифонівка
1.
Одна легенда говорить про те, що колись ця
територія була подарована попу Трифону. Звідси і назва.
2.
Територія сучасного села називалася Попівка, бо
належала попу, який землі перепродав Трифону Григор’єву, який піклувався про процвітання села. На
честь нього і стала Попівка – Трифонівкою.
Село Чарівне
Історична частина пропонованого
фольклорного пласту присвячена темі кохання. Про це свідчить переказ,
пов'язаний з виникненням села Чарівне.
Дорогою, над якою розташоване теперішнє
село, колись проїжджали чумаки. З одним із них була дружина. Їй дуже
сподобалась ця місцевість, і
вона запропонувала
чоловікові залишитись тут назавжди.
Село Шестаково
Після Кримської війни за значні заслуги
цариця Катерина подарувала землі пану Мелорадовичу, який на своїх нових наділах поставив шести –
вказівники про занятість території . Тому село й отримало назву Шестаково.
ІІІ. Мікротопоніми селища
Велика Олександрівка
Лиса гора
Біля самого лісу, поблизу Великої Олександрівки,
стоїть висока піщана гора. Тепер її називають Лисою, а колись, кажуть, називали
Білою. Різні небилиці розказують старі люди про Лису гору, а найчастіше – ось
що…
Давно – давно колись, може, за панщини, а може,
ще за козаччини, любилися хлопець із дівчиною. Однієї ночі сіли вони в човен і
попливли зі страху: на вершині творилося щось страшне! Там хтось вив, стогнав і
реготав, як божевільний…
Хлопець і дівчина хотіли повернутися назад, аж
раптом захвилювався Інгулець, завирувала вода, крутнувся човен, перекинувся і
понесла їх невидима сила на Лису гору.
Опинилися закохані на горі й закам’яніли від
подиву. Тут бенкетували відьми: танцювали, вили, сміялися, волочили одна одну
по піску за коси. А одна гарна - прегарна сиділа осторонь і була дуже
засмучена. Та як побачила вона хлопця, очі її враз засвітилися радістю.
Схопилася відьма, побігла до парубка й почала тягти його до танцю. А він
вирвався – і до милої. Розгнівалась відьма, схопила його кохану й кинула в
Інгулець.
Нещасний не знав, що йому робити. А потім вихопив
ножа, вдарив у груди відьму. Впала вона, а чорна її кров залила всю гору.
Побачили те подруги вбитої, накинулися на хлопця й полетіли з ним невідомо
куди…
З того часу на горі не росло нічого і назвали її
Лисою. А щоразу опівночі виходить проти неї з Інгульця дівчина й кличе свого
милого. Кличе, поки не докличеться. З’являється він до неї із степу і довго –
довго цілує та пригортає. А як заспівають треті півні – де й дінуться закохані…
Не поборола смерть їхньої любові!
Ще й тепер, кажуть, опівночі біля Лисої гори
можна почути голос нещасної утопленої і побачити її в обіймах свого милого.
Тільки не всім це вдається, а лише тим, хто має велику і незрадливу любов у
серці…
Недогірський ліс
Було це –
дуже давно… ще в ті часи, коли татарські набіги не давали спокою не тільки
нашому краєві, а й всій Україні. Безкрайніми степами татарські орди пробирались
в села, міста, селища. Здобич брали не тільки товарами та різним крамом, а
гнали в полон людей, цілі родини.
Тяжка це була доля. Вітер, дощ, палюче сонце – здавалось
навіть природа не мала жалю до бранців. Важко було дивитись на це видовище –
брели понуро змучені люди, на змарнілих
лицях навіть не з’являлись посмішки, пекучі мозолі вкривали стомлені
ноги. Багато хто не витримував такого лиха – помирав у дорозі. Найважчий
відрізок шляху пролягав саме через херсонські степи. Здавалось, стомились вже
навіть татарські наглядачі. І якось так вийшло, що невеличка група полонених
відокремилася. Спочатку вони понуро брели, бачачи перед собою лише битий шлях,
а потім озирнулись і виникла шалена думка: «Наглядачі далеко! Краще смерть, ніж
таке життя! Тікаймо!» Де й взялися сили – кинулися бігти. Як би ж лісок, чи
балка, чи кущі були. А де сховаєшся в степу? Помітили втікачів охоронці.
Налились очі люттю, засвистіли нагайки, кинулись доганяти. Ось – ось
наздоженуть. А серед втікачів дівчина була – наче нічим не примітна, та силу
мала надзвичайну. Повернулась – бачить, наздоганяють. Зняла з голови стрічку
голубу, кинула на землю. Вмить на тому місці змійкою повилась річка степова.
Затримала татарських коней, та ненадовго – знову погоня близько. Дівчина кинула
гребінець. З’явивсяв тому місці лісок. Затримав на якийсь час погоню. Втретє
оглянулись втікачі – а татари ось – ось наздоженуть. Кинула дівчина поясок.
Утворилась на тому місці довга та широка балка, колючим терном заросла.
Розлютились татари. Почали терни шаблюками рубати, нагайками сікти та нічого не
допомогло.
Зітхнули з полегшенням втікачі. Річковими ніжними хвилями
обмили стомлені ноги, скупалися. І навіть безжальне сонце стало ласкавим і
ніжним…
Дуже давно це було. Та в наших краях і досі хлюпоче річка
Інгулець, таємниче шелестить листям Недогірський ліс, і тягнуться на сотні
метрів балки, зарослі терном.
Легенда про столітній дуб
Легенди мого
краю… Казки… Бувальщини… Хто їх знає найбільше? Звичайно той, хто живе найдовше
і побачив на своєму віку найбільше. Іншими словами – старожили. Замислилась … А
хто ж у нас старожил? Чудова думка прийшла відразу – найстаріший бронзолистий
двохсотлітній дуб.
«З’явився на верхівці могутнього дуба, що
росте на Полтавщині, в дубовому гайку і звали мене тоді жолудем. Підібрав мене
селянин на ймення Недогір. Забрав у далекий путь. Настільки далекий, що
довелось подорожувати і в хустині, і в кишені, і в торбинці. Кинула в землю
дитяча рука, з побажанням: «На віки». Та дитяча рука ще не раз торкалась
лагідно моєї кори. У літню спеку приносила води. У зимову стужу закутувала
сніжком. Почали мене звати молоденьким дубком. Ріс я, а поруч з’являлось все більше
і більше молодих деревець. Так з’явився цей ліс. Багато всього побачив на
своєму віку – і хорошого, і поганого…
Я розповім тобі секрет!
Хочеш бути безсмертною – посади дерево. Я росту два
століття. І два століття люди пам’ятають про старого Недогіра.
Хочеш пам’ять
гарну мати – посади дерево. Згадай, як в народі кажуть: «Це було, коли ще дуб
листя не скинув…»
Хочеш, щоб
тебе добрим словом згадували – посади дерево. Прийде людина, посидить у спеку в
затінку деревини і згадає добрим словом того, хто його посадив.
Хочеш, щоб
родина пам’ятала тебе – посади дерево. Через багато років будуть приходити до
нього твої діти, онуви, правнуки. Батьки їм обов’язково скажуть: «Це дерево
посадив твій прадід».
Хочеш мати
оберіг – посади дерево. Закінчились життєві сили, напала туга, печаль, голова
заболіла – притулись до дерева, згадай минуле, поміркуй про майбутнє – і
відступлять чорні думки, з’являться життєві сили…
Розплющила очі
– тиша. Тільки сніжинки шурхотять по мідному вбранню велетня – дуба. Повітря
прозоре і чисте. Саме в такому народжуються легенди.
Летючі піски
Колись більшість
території Великої Олександрівки були пустельні ,і коли піднімався палаючий
вітер, то спалював усе довкола, викликаючи піщані бурі. Поступово територія
ставала пустелею.
Люди вирішили
допомогти природі та зберегти
родючі землі, посадивши сосновий
ліс. На згадку про подорожуючі піщані «хвилі» ліс назвали Летючі піски.
ІV.
Легенди і перекази сіл Новодмитрівка та
Старосілля
Кам’яна балка
Для
будівництва хат, мурів використовували бутовий камінь, який видобували в балці
неподалік села. Тому прижилася ця назва.
Смалена
лощина
Смалена лощина
(западина на поверхні степової рівнини
села Новодмитрівки).
Старожил Гусак І.М. розповідає: “На цій території
западини влітку вигорають всі трави. Здається, що тут ніби все випалили,
посмажили. Тому наші прадіди назвали її
так”
Попове поле
У селі
Новодмитрівці була Свято Духовна церква . Неподалік селища священикові належало поле. Селяни говорили:
«Їду обробляти попове поле.» Так і зараз говорять Попове поле.
Кавелюга
Кавелюгою
назвали місце, де річка вигинається, тобто
робить крутий поворот. Жителі села
говорили: «Кавеляє річка.»
Чорний брід
Чорний брід - неглибоке місце у річці, яким можна
пересуватися пішим ходом або транспортом.
Існує декілька
переказів походження назви.
Деркач З.М. розповів одну із версій
походження броду через річку Інгулець:«Чорний брід , або ще можна сказати -
таємничий. Цей брід був невідомий,
окремі люди знали місце де можна пішки перейти на другий берег річки для
того, щоб переправляти зброю та харчі в
село.»
*****
Мартиненко А.А. розповів свою версію:
«Близько біля цього місця в річці є коловорот - сильний обертальний рух
води.Якщо переходив той хто не знає броду, часто гинули. Тому й
назвали його Чорним бродом. »
*****
У старовинні часи
стояв замок. А під горою жило чудовисько- змій-шаркань з дванадцятьма
головами. Він полював на людей. А на пагорбі
працювали робітники, які виробляли коси, серпи, шаблі, кинджали. Робота
не припинялася ні вдень ні вночі. Одні робітники щось виносили на вершину гори
інші спускались вниз. Але всі проходили через ворота, де стояли вартові, які їх
перевіряли та оглядали. Щоб не потрапити чудовиську в зуби, люди переходили
річку вбрід і йшли за течією вгору, до свого поселення, що знаходилося на
пагорбах і рівнині на лівому березі річки Інгулець: "Іду на брід",
цебто через річку. Згодом це місце стали
називати Чорним Бродом або Таємним.
Кролячий острів
Розповідь Гусара І. М.У цьому місці на річці знаходиться невеличкий
острів довкола якого росте густий очерет.
Він в народі має назву - Кролячий.
Колись давно один чоловік збудував на цьому острові
ферму, де почав розводити кроликів. Яких у нього тільки не було і метелики, і
гіганти, каліфорнійські і Білі
велетні… Де б він не був, завжди
привозив з собою все нові та нові породи.
Одного дня
була негода. Вода в річці піднялася, ішов дощ, дув сильний вітер і очерет
погнуло. Він ліг на воду, утворюючи місток, який сполучив острів з берегом. На
полі біля річки городня бригада вирощувала капусту. Кролики не довго думаючи
перейшли по очерету на берег та з’їли
майже весь врожай. Ферма перестала існувати, а острів так і залишився Кролячим.
Лоза
За дубовим лісом біля Новодмитрівки є територія, яку називають Лозою. Назву
місцеві жителі пов’язують з тим, що
після того як річка Інгулець розливалася , то ця територія заростала
верболозом. Сьогодні річка не дістає до цієї місцевості, але котики верболозу
радують новодмитрівців.
Заплава
Після розливу річки Інгулець територія довго залишалась під водою , тому і
назвали – Заплава.
Поштова
криниця
Є у селі Новодмитрівка криниця,
яка носить назву Поштова. Коли її
було викопано, достеменно не знає ніхто, бо навіть сільські старожили говорять,
що вона була в селі завжди. А назву
отримала від того, що колись тут поїли
поштових коней. Криниця вимурувана з каменю. Вода у ній дуже смачна,
все село про це знає.
Карман - криниця
Історія криниці Карман с.Новодмитрівки є,
імовірно, іще давнішою, оскільки місцеві старожили не пам’ятають, коли вона
була викопана . Вимурувана вона із каменю і біля самої води розширюється як
карман.
Проклята
криниця
Знаходиться криниця в селі Старосілля і називають
її Проклятою. Це тому, що вона знаходилася на території Свято – Миколаївського
храму, і під час Жовтневої революції
настоятеля церкви було вбито і вкинуто до колодязя. Згодом люди засипали цю
криницю і стали називати її Проклятою.
Марусін шлях
У селі Новодмитрівка проживала дівчина
Маруся, яка кожен день ходила пішки до школи у Велику Олександрівку. Цей шлях назвали в її честь. Коли почали ходити автобуси , то вона зупиняла його між
Новодмитрівкою і Великою Олександрівкою і йшла частину шляху все одно пішки.
Жабине болото
1.
Є в Новодмитрівському лісі Жабине
болото назване так тому, що тамтешніх мешканців-жаб була там сила-силенна.
2. Колись
зустрілися два кума і вирішили поїхати до лісу відпочити. Випили раз, випили
два і мова зайшла про відьом та чаклунів села. Один доводив, що їх немає , а
другий, будучи з родини відьмаків, переконував
в іншому. Не витримав відьмак,
став над водою і почав щось шептати. І тут сталося незвичне- з усіх – усюд почали вискакувати жаби. Злякався товариш,
заліз у трактор і почав умовляти кума припинити, та той ніби не чув його. Чим
закінчилася ця історія ніхто не знає, та старожили розповідають, що тепер
кожний рік перед святом Трійці починається на
болоті нашестя жаб.
