Навіщо світові гуцули? Окремі дослідження Fun-Route

Fun-Route продовжує досліджувати історію предків. Хто є ми і наші предки насправді? І чому саме на Гуцульщині найбільш збережені етнічний побут та традиції? Попри всю свою відмінність вiд решти українцiв, навiть своїх найближчих сусiдiв, гуцули стали оберегом усiєї нацiї. Образ карпатця символiзує Україну нарiвнi з образом козака з пiвденного степу.

Рiзниця лише в тiм, що гуцул живе i дише на повнi груди, а козак став надбанням iсторiї. 

Бунтарi й першопрохiдцi

Гуцулiв назвали гуцулами не самi гуцули. I було в тому мало приємного. Волохи, тобто предки молдаван i румунiв, так обзивали своїх неспокiйних сусiдiв, гiрських поселян. “Гоц” або “гуцул” означало буквально “розбiйник”. I рiч не просто у бажаннi одних збагатитися за рахунок iнших – навпаки: горяни звикли цiлком “забирати в багатих i роздавати бiдним”. Бути дукою, паном i вивищуватися над iншими серед них i досi не прийнято. Ба навiть шанобливе українське звертання “пан” тут досi не вживається. “Справедливим розподiлом” промишляли й Олекса Довбуш, й Устим Кармелюк – легендарнi українськi бунтарi. Та і перша письмова згадка слова “гуцул” пов’язана iз заколотом.

У документах 1754 року значиться, що якась “гуцулка” буцiм спалила пановi маєток i за те була страчена…

Але, хто ж тi “гоци” i “гуцули”? Однi науковцi кажуть, що то людська мiшанка з рiзних половецьких, печенiзьких та iнших кочових племен, слов’ян, румунiв i пiзнiших утiкачiв вiд панщини, фактично – козакiв. Мовляв, на їхнiй основi сформувався й законсервувався в горах такий ось своєрiдний етнос. Згадують навiть теорiю пасiонарностi (пасiонарiї – енергiйнi, вольовi люди, якi, зокрема, не визнають суспiльних обмежень i готовi, наприклад, терпiти злигоднi в горах або днiпровських плавнях заради свободи). Нiбито цим можна пояснити небувалий темперамент гуцулiв. Бiльшiсть  етнографiв сходяться на тому, що гуцули – це справдi окрема стародавня народнiсть, i виходять при цьому з явної однорiдностi в їхнiй зовнiшностi та звичаях. 

Самi себе гуцули називали “ирстєни” – схоже на “християни”, а можливо, навiть на староруське “крестьяне”, тобто “селяни”, “поселяни” – тi, хто заселював гори. Вони казали про себе: “Що ирстеєнин хотiв, то аби пани його не збиткували”. Гуцули-ирстєни нiколи не знали панщини, ще й через це були й залишаються волелюбними.

Ще одна цiкава версiя. Був собi такий турецький коник – “гуцул”. Вiн прижився в горах, бо є одним iз найдосконалiших коней у свiтi: найбiльше тягне, найменше їсть. Не дуже красивий, невеличкий, iз чорною смугою вiд голови до хвоста. I дуже-дуже витривалий. Тiльки такий мiг вижити в суворих умовах Карпат та ще й допомогти вижити людинi. Карпатськi поселення просувалися з долин у гори завдяки саме отаким коникам. I нiбито вiд них ирстєни дiстали свою назву. Є й такий варiант: не “гуцул” – розбiйник, а “кучул” – кочiвник. Ну звiсно, бо чоловiки-горяни кочували: в теплу пору – на полонини, де трави шовкові та випас для “товару” файний, а восени – в долини, де на них чекали хати та сiм’ї.

Цей ритм актуальний i нинi. Саме волохи, якi нарекли гуцулiв гуцулами, навчили їх полонинському ремеслу та багатьом iншим премудрощам життя в горах. I мешкають обидва народи й досi поруч, практично не змiшуючись. Румунськi конi й корови спокiйно переходять кордон, напасаються в Українi й потiм прямують додому, а пастух спокiйно спостерiгає за цим, знаючи, що нiхто худобини не зачепить.

“Трошки дикi” французи

Звiдки взялося гуцульське плем’я, раз не жило в Карпатах одвiку?

Гори завжди були прихистком для непокiрних i в’язницею для провинених. Ще римляни засилали сюди через 

Дакiю (Румунiю) своїх вигнанцiв. Є здогади, що серед них заслали й легендарного мудреця Овiдiя (гора Овiд у Карпатах, бiля Кутiв). Звiсно, було б занадто казати, що гуцули – нащадки римлян. Скорiше вже правда те, що це кельти, якi осiли в Карпатах у часи великого переселення народiв. До речi, паралель Галичина – Галлiя (тепер Францiя) – Галiсiя в Iспанiї – Португалiя простежується не лише в назвах оцих країв i країн, а й в назвах сiл, рiчок i гiр. А ще, наприклад, у тому, що на заробiтки гуцули їхали найперше до Францiї. В гуцульських коломийках звучить цiлком кельтське “дана-дана”. Або вiзьмiть “їдальну жабу” – є й така в Карпатах. Ось вам i “провансальський делiкатес”! А ще там живе Лiсовик – викапаний галльський Сатир…

Ба більше, є ще й  серйознi гiпотези, що нiбито й бiблiйна Галiлея якось пов’язана з Галичиною, а Понтiй Пiлат – вихiдець iз Карпат. Чом би й нi? Адже етнiчнi римляни не керували iудейськими територiями, не бажаючи брати на себе вiдповiдальнiсть за часто огульнi й небачено жорстокi вироки мiсцевих правителiв. Пiлат нiбито був галлом або галичанином (може, це одне й те ж?).

Але то дуже вже глибокi надра iсторiї. Значно ближчим до життя виглядає таке. Одне придунайське плем’я – слов’янське чи кельтське, його ще називають рутенами – дуже невдало розташувалось на роздорiжжi iсторiї. 

Рутени не мали iншої ради, як податися в гори, подалi од напастей, i стали там “гоцами”, “гуцулами”…

Така-то бiда в гуцулiв…

Як воно сталося, що саме гуцули вважаються мало не символом усього українства, його вiдродження? Секрет нехитрий – просто вони ЗБЕРЕЖЕНI. Як етнос, як культура, як цiлiснi особистостi. Вони точно знають, ким є, а сучаснiй людинi цього дуже бракує. 

Чому гуцули збереглися? Тому, що це гiрський народ. Сюди менше потикається цивiлiзацiя в особi усiлякого людського непотребу. Тут суворi умови iснування залишають спосiб життя незмiнним. Тут так гарно i так до всього того звикаєш, що нiколи не поїдеш звiдси назавжди, якщо на цiй землi народився.

Та й чого в Карпатах не жити? Влiтку – хоч i тяжка селянська праця, зате серед казкової природи. Взимку ж навпаки – роботи небагато, сиди й займайся творчiстю: вишивай, розписуй писанки, складай пiснi, вiдзначай численнi та яскравi свята. Цей одвiчний цикл побутує на Гуцульщинi й досi. Парадокс: нестача землi породжує тягу до всякого народного ремесла. Основа ж гуцульського iснування – це тваринництво, оскiльки орної землi в Карпатах дуже обмаль. Свiй “товар” (худобу тобто) люди годують iз пасовиськ i сiнокосiв.  Гуцули вирощують худобу, стрижуть вовну, виробляють усiляку естетику. З того й живуть. I так буде завжди. Це диктує гiрське життя. Його вимоги такi жорсткi, що змушують i людину ставати гострою. Нiхто чужий мiж гуцулiв не вживається. Просимо тiльки не плутати з гостюванням.

Приймають тут так, нiби ти не просто собi допитливий турист, а найпочеснiша особа. Стелитимуть i годуватимуть, не спитавши, хто ти i звiдки, поки сам не скажеш. Але жити, мiшатися з ними… Чужих до громади не приймають. Така-то бiда в гуцулiв…

Який же вiн – той загадковий гуцул?

Високий, має типово римський нiс, чорне й по-кiнському цупке волосся, але свiтле обличчя й вузькуватi темнi, зрiдка блакитнi очi.

Довгi ноги й руки з довгими пальцями. Жiнка – маленька, струнка, весела, жвава, гарної вроди. Дуже бистрi в рухах, рiшеннях i розмовi. I красиво вбранi – це неодмiнно.

Гуцули страшенно люблять одяг i мають до нього великий смак. Яскраво вбираються й чоловiки – навiть iз золотим оздобленням. У давнину одяг був надзвичайно дорогий, передавався з поколiння у поколiння. I гуцул гуцула мiг убити за нього. А ще – за зброю.

Вважалося, що озброєний гуцул – нормально одягнений гуцул. Якщо за своїм широким поясом маєш лише два пiстолi, то ти, певно, бiдний чоловiк. Стрiляти люблять i досi: на Водохрещi, на храм. Звiсно, лише вгору. I люблять себе показати. Гуцул ходить свiтами, не лише щоб людей подивитись, а й щоб його побачили – як гарно вiн убраний, як гордо танцює, як вправно вмiє працювати. Подекуди оселя в цих людей – нiби суцiльна свiтлиця, вся у вишиваних рушниках, килимах i рiзьбленнi. 

Гуцул волелюбний i самостiйний. Не потерпить жодних вказiвок збоку, сам собi голова. Вiн має перебiльшене почуття гiдностi (якщо гiдностi взагалi може бути забагато). Звiсно, зараз нiхто зi зброєю нi на кого не кидається, а ранiше часто доходило до “головництва” (це коли топiрцем по головi). 

Люди це гарячi до безмежжя, але й напрочуд делiкатнi, умiють себе стримати. Дуже ввiчливi, з генетичною внутрiшньою культурою. Звертаються виключно на “ви”, хай навiть до хлоп’яка-шестикласника. I вiд того, що дуже гарячi, гуцули здавна не пили спиртного. На все весiлля (двiстi чи й бiльше людей!) виставляли чвертку горiлки. З однiєї чарочки всi накуштуються й кажуть: “Понюхав корка”. Але якщо хто примудрявся випити, то часом ставав дуже буйним. Мiг приревнувати, розгнiватись – i за топiрець… Що було, те було, вбивали запросто, але – “справедливо”. Адже гуцули були й залишаються глибоко вiруючими християнами. Стiльки церковних свят, як у них, немає нiде.

Були язичниками, жили серед природи – Божого творива. Усi коляди, маланки-щедрiвки просякнутi бiблiйним змiстом, але знайшлося в них мiсце й сонцю, вiтру, дощу. На Юрiя пускають з верхiв запалене кочело-колесо, як цього ж дня робили в язичницькi часи. I якщо на бiльшостi територiї України войовничий атеїзм знiвелював i язичництво, й християнство, то тут вони спiвживуть у гармонiї чи, коли хочете, в моднiй нинi еклектицi. Надто вже багато мiфiв про наших любих горян. Почалося все з надднiпрянця Коцюбинського та його “Тiней забутих предкiв”. Цей твір, а потiм усесвiтньо вiдомий фiльм вiрменина Параджанова створили дуже таємничий образ “дикого” гуцула.

Що станеться з гуцульською традицiєю? 

Fun-Route вважають, що  гуцульство житиме i, значить, не стоятиме на мiсцi. Жорсткi рамки гiрського побуту не дадуть розсипатися на друзки. Кептар залишиться на плечах, бо легкий i добре захищає од вiтру. А ще до нього так личать найсучаснiшi джинси. Авто не замiнить коня, бо той пройде там, де технiка безсила i взагалi недоречна. А гуцульськi музиканти й далi гратимуть по весiллях почергово на електронiцi й на автентицi.

Туризм гуцулiв теж не зiпсує. Навпаки, туризм зачiпає улюблену струнку горянина – «показати себе».  Плюс усе гуцульське, i це факт, дуже добре пристосовується до сучасностi, залишаючись собою. Навiть у Америцi можна побачити речi з Карпат, пiдпасованi за останнiми велiннями моди. Гуцули пишаються, що вони в центрi Європи , вiльнi, гарнi і щасливі.