середа, 20 лютого 2019 р.

Спадок предків, чи є серед Fun-Route нащадки мольфарів?

Правдивий образ мольфара - глибоко духовна і сильна тілом та духом людина, яка дає зрозуміти одну просту і важливу Істину: "Свято шануй свій рід, свою культуру, живи в ладу з Природою і самим собою, чини по совісті, а якщо шукаєш Вищого Знання - пізнай себе...". 
Місцеві мешканці, та і сам голова селища Ясіня  Едуард Зелінський, запевняють профікемпівців, що на Гуцульщині живуть справжнісінькі ворожки і чаклуни, на чию магічну допомогу може розраховувати кожен. З вікопомних часів у Карпатах живуть люди, котрі володіють надприродніми здібностями і ця тема дуже цікавить профікемпівців. Магія завжди посідала неабияке місце у житті гуцулів, а ми нащадки їх, тому відчуваємо прилив енергіії та сил, коли мова йде про мольфарів та чаклунів. Можливо, у когось з учасників команди тече кров справжнього чарівника?  Тому, ми вирішили детально дослідити та розібратися  "Хто такі мольфари, звідки ведуть свої стежки? Яке походження має дана назва? Що ми знаємо про сакральні предмети карпатських жерців - мольфи?"

"Став проти хмари, одна нога наперед, і склав руки на грудях. Закинув назад бліде обличчя і вперся похмурим оком у хмару. Стояв так довгу хвилину, а хмара ішла на нього. І раптом сильним рухом він кинув кресаню на землю. Вітер зараз звіяв її в долину і підхопив на голові в Юри довге волосся. Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: - Стій! Я тебе не пускаю! ... Хмара подумала трохи і пустила в одповідь вогняну стрілу. 
("Тіні Забутих Предків", Михайло Коцюбинський).

Так історично склалося, що в Карпатах живуть люди, які володіють досконалими знаннями про Людину, тонко відчувають Всесвіт і Природу, можуть у стані трансу спілкуватися з душами померлих та виліковувати тяжко хворих. Їх називають по-різному: ворожбитами, відунами, віщунами, цілителями, відьмаками, чарівниками, примівниками, кудесниками, хмарниками, планетниками, мольфарами... Слово "мольфар" побутує, в основному, у гуцулів і оповилося різноманітними легендами та стало асоціюватися із тими, хто досконало володіє магією, може викликати дощ, замовляти град та бурю, керувати погодніми умовами, бачити майбутнє та лікувати тяжко хворих. Вперше, в Україні про карпатських магів заговорили після виходу повісті Михайла Коцюбинського “Тіні Забутих Предків”, котра відразу ж стала класикою української літератури, а пізніше її екранізував грузинський режисер Сергій Параджанов, який ще більше популяризував Карпати, з великою майстерністю зобразивши гуцульські традиції. 

"Основна могутність мольфара у його словах та співах. Мольфар здатний творити як добро, так і зло. Кожному мольфару притаманний свій неповторний, так би мовити, стиль роботи. Деякі з них народжуються з магічними знаннями, тобто є мольфарами по спадку, які передаються з покоління в покоління однієї родини. Інших вчать. Одні оволодівають чорною магією, другі — білою... 


А чому ж мольфарів назвали саме мольфарами? Цікаву аналогію з “мольфар” зустрічаємо у давньоруськім слові “молнія”, себто грім, блискавка. Молот бога-громовержця Тора теж звався – “мьольнір”. Більшість мольфарських обрядів пов’язано саме з цим природним явищем. 
Дерево, уражене блискавкою, вважали священним, з нього виготовляли сакральні мольфи - заговорені предмети, які володіють магічними властивостями, та гуцульські етнічні інструменти, які відрізнялися неабиякою гучністю та мелодизмом, могли вводити людину в транс, лікувати звуком. Були у мольфарів і громові палиці - ними відганяли грозові, градові хмари.


Мольфари також лікують освяченою водою, молитвами, замовляннями, травами і зіллям, виготовленими власноруч. Хрест з осики, градовий ніж – це "знаряддя" магів, які допомагають відганяти грозові хмари. У карпатських магів є особлива традиція – обряд "набуття сили". Щоліта вони усамітнюються у горах, у підземних печерах, де проводять 12 днів без їжі і води. Так маги очищаються від негативної енергії.


Селяться карпатські чарівники переважно на окраїнах сіл, у високогір'ї, де їх ніхто не знав і не бачив. Доводиться долати чималі дистанції, аби доступитися до відлюдника. Кожен, хто пройшов таку подорож, вже заслужив, щоб поважний старець вислухав його, дав гідну пораду.

Мольфарів зображали по-різному: дужими, вусатими, бороданями, з важким поглядом і чорними густими пасмами, у косматій ґуні, мудрецями. Доповнює образ мольфара чорний кіт. Саме чорні коти неодмінні учасники магічних обрядів і таїнств з давніх-давен. Кіт для мольфара - своєрідний оберіг, "прикордонник" паралельних світів, ладує простір у якому живе і творить чародій. Борони Боже бити чи знущатися над котом - за це неминуча розплата. Якщо собака ще може господареві пробачити зухвалість, то кішки не зроблять цього ніколи, а звернуть усю свою магічну силу проти кривдника.


Певні джерела вказують про зв'язок слова "мольфар" із земноводними, а саме на спорідненість зі словенським "molavar"  - вуж, змія, полоз.  У словенському фольклорі це не просто плазун, а істота, подібна на василіск. Тут варто згадати про безліч повір'їв та ритуалів пов'язаних з плазунами і мольфарами на Гуцульщині. Значна кількість мисливських обрядів Карпат, метою яких було забезпечення успішності полювання, була пов’язана із гадюкою: "Для того, щоб рушниця влучно стріляла та щоб її нїхто не урік, мисливці застосовували наступний засіб: брали жало гадюки, гадючий «чесник», ладан, зрізані верхівки з дев’яти осик та приносили це у храм на дев’ять Богослужінь. Після цього дев’ять разів окреслювали цим навколо рушницю і ховали в отвір, висвердлений в прикладі". Щоб рушниця «остро била» та щоб не розходився далеко звук пострілу, горяни в березні вбивали гадюку, відрубували та засушували її голову («ні на сонци, ні у печи, а так»). Після цього голову розтирали на порох, говорячи наступне замовляння: «Острас була, як вогонь; когос заразила, не віратував сі, так, аби моя пушка, кого закрасит, аби не втік». Цим порохом набивали рушницю. Цей ритуал, згідно з уявленнями мисливців, надавав зброї захисту. Серед мисливців панувало повір’я, що шматок гадюки, вкладений в отвір у прикладі рушниці (у «коморку»), притягував до зброї звірів.
Отже, з усього вище сказаного, можна впевнено сказати: гадюка, жаба і змія - тотеми мольфарів, і відіграють величезну роль у віруваннях Карпат. Їх приналежність до двох стихій - води і вогню, зумовила зв'язок з небесними явищами та можливість ними маніпулювати.



Мольфи як сакральні предмети карпатських магів 
Мольфа – це замовлений, одушевлений предмет, який використовується у магічній практиці карпатських мольфарів. Дехто з дослідників вважає, що саме від слова «мольфа» і походить назва «мольфар». 

Мольфою може стати будь-яка заговорена річ віщуном, чи це використовувана у побуті, наприклад клапоть тканини (стрічка), чи це річ з металу - мосяжні персні, медальйони, згарди, чи просто знайдена річ - камінь, скалка з дерева або перо птаха, зуб, кості тварини. Найбільша особливість мольфи - замовляння над нею, тобто ритуальна частина - примівка або молитва, яку виконує над нею примівник. Власне, з цього моменту предмет і стає магічним – стає мольфою, набирає захисної, оздоровлюючої або атакуючої дії. Замовлянь є чимало: на любов, на силу, на багатство, на красу і т.д... Маг обирає те, яке йому необхідне і вимовляє з особливою шаною, від щирого серця. Переважно, в обрядовій практиці відуни звертаються на чотири сторони світу -  чотирьох стовпів світотворення - північ, південь, захід, схід та до чотирьох стихій-першоелементів - води, вогню, повітря, землі. Уже потім, мольфа довго служить чародію, може передаватися з покоління у покоління як спадок, а якщо загубити її - дивним чином повертається назад до свого володаря. 

Ми розглянемо основні види карпатських мольф:

Громовиці Невеличкі скалки з природніми отворами, які відоколювались від ураженого блискавкою дерева, є беззаперечними атрибутами будь-якого мольфара, його власного магічного досвіду. Кажуть, що удар грому – то удар самого Бога, який женеться на колісницях по небозводі і блискавично стріляє  спопеляючи усе лихе.

Чимало є людей, у яких потрапила блискавка та вони дивним чином залишались живими й виявляли у себе дар яснобачення, екстрасенсорні здібності та можливості (магізми). Тому, для примівника за щастя тримати у своїх руках цю уражену блискавкою мольфу.  Щепку громовиці кидають у дитячу купіль, щоби маля було здоровим. А якщо її носити при собі - жодна блискавка не страшна.


Громова палиця і градовий ніж Їх у своїй діяльності використовували градівники та хмарники: 

Градовий ніж - є містичним знаком на сторожі життя мольфара, його вірним заступником і другом. Міг встромити у дерево, а звідти лилося молоко, міг камінь у сир перетворити ним. Ножем припікали виразки, лікували рани від укусу гадів. Освячували градовий ніж так. Опівночі, на Святвечір або Великдень, розібраний до гола, мольфар на дворі вирубує з коси чепелик - маленький гуцульський ніж, кладе 12 страв у миску (магічне число, 12 місяців у році), бере свічку, сокиру і стає на порозі коло своєї хати й замовляє: 
"Градового царя, Білого царя, Царя чорнокнижника, усяку лиху годину, усі потусторонні сили, опирів, демонів, босорканей, як вони не мають права прийти-підступити до моєї вечері, так би вони не мали права прийти-підступити на цілий рік до мене! До мого обійстя, до моєї газдівки, перешкоджати відвертати град, щоб не мали сили і пуття показатися йому"

Й так три рази він закликає, стає обличчям до Місяця, на чотири сторони світу і закликає до Тайної Вечері. У цей вечір мольфар немає права нікуди зі свого обійстя йти, навіть до найближчого сусіда чи брата.
На громових палицях або рукоятках градових ножів різьбили символи грому і дощу - громівники або так-звані перуниці (шестиконечні розетки) - знаки громовержця Перуна, у вигляді шести або восьмиконечної квітки, чи то пак спиць, вписаних у коло, тим самим являючи собою громове колесо – друга назва цього символу. Громівники масово поширені на Галичині, в Карпатах, на Балканах, досі зустрічаються на старих сільських чи міських будівлях, оселях, домашніх скринях, ложках, побутових і господарських речах, свічниках, зброї тощо.
Громовик (розетка) на давньому карпатському гребінці та на щиті галло-римлянина.  Пряжка від гуцульського ремня з громовиком.
Гуцульська скриня з Громовиками.
Гуцульські обереги, символи Сонця, залишки солярного культу аріїв. Згарди замовляли, а тоді нанизували на ланцюжки – ретязі, одягали на шию, коли проводили ініціацію. Коли проводили ініціацію вдруге, нанизували ще один згард. І так раз за разом, кількість оберегів зростала і вони лягали вже не в один, а кілька рядів, наче ордена, що свідчило про високий духовний рівень мольфара, авторитет. Для з’єднання згардів служать так-звані чепраги — дві, переважно круглі, пластини, оздоблені карбованим або ажурним орнаментом. В центральній частині декору пластин розміщуються різноманітні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, шестираменна розета, концентричні кола... Таке кольє із згардів і медальйонів виконувало потужну захисну дію. Однак, з часом практика занепала, як і все решта, згарди втратили первинний зміст, рівнораменність перейшла у форму розп’яття, їх дарували вже просто так, як прикраси на іменини жінкам чи дітям.


Згарди - солярні символи Карпат.
Мосяжні персні 
Масивні, з високим рельєфом у вигляді голови Арідника, Щезника або Чугайстра (духи опікуни, духи ініціації), відлиті з латуні, бакунту і нейзильберу (сплав міді, нікелю і цинку). Виготовлялися індивідуально, носилися як обереги, символізували безсмертність душ, союз земного і божественного, колесо безперервності. Одягнувши їх, можна було відкрити небесну браму, браму часу - потрапити у минуле, майбутнє або паралельні світи, стати невидимкою у світі Явному. Такі персні захищали від стріл, пострілів пуль, ударів. Декорувалися солярним орнаментом, який гравірувався і доповнювався кольоровою замазкою (зеленою або червоною), що імітувала емаль, а також вставками із різнокольорових камінців.  



Тотеми 
Духи звірів або птахів, властивостями яких наділяли себе гуцульські шамани, застосовуючи або головні, або нашийні, або ручні обереги з: шкіри, кості, рогу, клика, пера, шерсті та ін.  Наприклад, примівник Нечай до своєї кресані або рогатянки (гуцульський головний убір), у залежності від пір року, чіпляв перо фазана. Завдяки цим оберегам, обрядодій міг скликати своїх тотемних духів-помічників у будь-яку важливу чи скрутну для себе хвилину, зробити так, що нападнику здаватиметься, що на нього летить сокіл чи біжить вовк - відповідний тотем чаклуна. Тотеми були завжди у розпорядженні відуна, він повсякчас спілкувався з братніми духами тварин. Щоб обрати тотем, людина повинна була стати на Шлях, пізнати своє "Я", оволодіти знаннями про потаємний стан речей і, звичайно, безмежно любити Природу. Іноді навіть й цього достатньо. Недаремно, звірі так часто фігурують у гуцульських казках в різних якостях. У трипільців найпоширенішими були тотеми: бика, коня та оленя.

Магічні камені 
Будь-який камінь, по суті, є магічним, бо окрім кристалічної, має ще й інформаційно-енергетичну структуру, яка формувалася на протязі десятків тисяч років. Ця структкра у своїй основі подібна до людського тіла, завдяки чому камінь впливає на стан, почування та здоров'я людини.  Прозорі (світлові) камені - відносяться до світу Богів, камені темної окраси - до підземного світу Наві. Окрім того, кожний камінь володіє природною стихією: Вогню, Повітря, Води або Землі, в залежності від місця, де він "родився". Коли його витягають з його усталеного місця, камінь оживає, вдруге "народжується", зливається з енергетичною структурою свого господаря. Відбувається взаємодія властивостей каменя і людини. Та бувають  й камені паразити. Іноді занадто не відповідальне ставлення до свого каменя - зневажливо викинути, плюнути, лихословити може привести до негативних наслідків, фізичних збитків. Не всі люди мають право працювати з камінням. Скупі, ласі до грошей, фанатики, невігласи - можуть віддати своє життя. Магічні камені не люблять образ і не прощають зради. Шамани завжди розглядали камінь як живу особу, котра має свій характер і поведінку. Каменями лікувалися, у тому числі від безпліддя, ними знімали болячку, порчі.



Громниці 
Громові свічки або громниці вважались в народній магії дуже сильним магічним оберегом. За їхньою допомогою від окремої хати, села чи поля можна було, наприклад, відвести блискавку чи взагалі грозу. Чи навпаки – закликати у посуху грозу з дощем. Тяжко хворіючим давали в руки запалену громницю, прохаючи при цьому очисну та цілющу силу прогнати хвороби. Одним з найпоширеніших ритуалів припинення грози був обхід будинку з запаленою громовицею. Воскова свічка, освячена в день Стрітеня, служила великим оберегом від природних катаклізмів і трепетно зберігається в кожній гуцульській сім'ї.



Звичайно, це не увесь перелік мольф. У своїй практиці карпатські чарівники застосовують ще безліч усіляких цікавих елементів: наприклад громові свічки, металеві предмети, ключі, а також і музичні інструменти, такі як: ріг, трембіта, дримба, сопілка, різного калібру дзвіночки. Ці інструменти викликають стан зміненої свідомості, граючи на них, жрець входить у глибокий транс, може звуками паралізувати (гіпнозитувати) людину чи привабити тварину. Гуцульські музичні інструменти високо цінують у всьому світі, їх використовують для лікування психіки, внутрішніх і фізичних вад людей, імітуючи ними звуки Всесвіту, звуки життєдайної Природи. 


Через незвичайні здібності та малочисельність мольфарів боялися й водночас цінували на селі, їх вважали посередниками між двома світами - явним і потойбічним, часто на них покладалася духовна відповідальність за село та його мешканців. У критичних ситуаціях саме в мольфара шукали порятунку, тому їх часто порівнювали з Богами.

З приходом християнства, зміст мольфарства був покручений, а мольфарів стали ототожнювати з чорнокнижниками, які роблять шкоду людям. 



Як бачимо, мольфарство – велике мистецтво і надзвичайна відповідальність, у першу чергу, перед собою, перед нащадками, перед народом. Без відунів – світ втратить сенс, втратить цінності. Мольфари – наша автентика, те, що робить нас унікальним і самобутнім народом, цікавим для світу. 

Мольфаром може стати далеко не кожен. Як правило, древні знання передаються з покоління до покоління по чоловічій лінії, хоча зустрічаються і жінки-мольфарки. Перед смертю мольфар зобов'язаний передавати свою силу спадкоємцю, інакше його смерть перетворюється у справжнє пекло. Мольфарство — грань надзвичайної відповідальності, у першу чергу, перед собою, перед Богом і нащадками, перед своїм родом. Якщо людина не спроможна відповідати за свої вчинки і слова, не спроможна вистояти перед життєвими трущнощами та негараздами, утримуючи світло і Божеське добро - цей щлях не для неї. Мольфар - той, що отримав знання від Вищих Сил, і їх не купиш, і не продаси за будь-які гроші. Мольфар не хизується своєю справою, і тим більше не робить з неї прибутки, а несе її як нелегкий вирок долі — служіння людям та Природі в ім'я справедливості. Дар мольфара не дає йому права жити для свого задоволення, збагачення. Але й не дає права відособитися, замкнутися від світу й людей, які потребують допомоги. Мольфар -  це покликання - захищати світ і людей у ньому. 

Немає коментарів:

Дописати коментар