понеділок, 28 січня 2019 р.

Fun-Route опановує основи ткацтва - мистецтво предків

Майстер-клас із ткацтва для фанроутівців провела Ольга Ворохта - випускниця Косівського училища прикладного та декоратиного мистецтва. Наразі Ольга проходить навчання у Прикарпатському національному університеті імені Василя Стефаника на Кафедрі образотворчого і декоративно-прикладного мистецтва та реставрації.
Ольга ознайомила Fun-Route  із промислами, можливостями ткацтва, призначенням тканих виробів у побуті.
Фанроутівці змогли відчути себе справжніми 
майстрами з ткацтва, спробувавши самостійно зіткати килимок. А також провели екскурс у історичне минуле виникнення ткацтва на Гуцульщині.
Отже, з досліджень фанроутівців виявлено: у традиційній культурі у Карпат одне з провідних місць займало ткацтво. Місцеве виробництво тканин було зумовлене побутовими потребами: для домашнього вжитку, сплати феодальних повинностей (у XVI ст. волокном і прядивом, у XVII ст. – ще й виробами: гунями, ліжниками, попругами), згодом додалися ринкові запити.


На Гуцульщині окремі осередки мали чітку спеціалізацію: Брустурів, Яворів, Жаб’є ткали сукна; Річка, Космач, Рахів, Ясіня – запаски і крайки; Яворів, Криворівня – ліжники. Усі операції ткацької роботи потребували знань, досвіду, від  залежала якість тканин та репутація виробника. Нитки фарбували власноручно природними барвниками рослинного походження. З кінця XIX ст. починає застосуватися бавовняна й вовняна фабрична пряжа, а також металеві сріблясті й позолочені нитки (“дріт”, “сухозлоть”), дуже рідко — шовкові.
На практиці Fun-Route застосували три види техніки: гладкого та ворсового ткання (гобелен); косичка; петелька. Свою практику набували на спеціальній рамці для ткацтва, яку використовують для невеликих виробів. Великі ж вироби тчуть на спеціальному верстаті.
Ткацтво — один із важливих і найпоширеніших видів матеріальної і художньої культури гуцулів, яке має давні і багаті традиції. Ткацтво– це виготовлення різноманітних килимових тканин, виробів, що сполучають в собі всілякі техніки виконання, як і багатство художніх форм. 


Оскільки одним із головних напрямків сільськогосподарської діяльності гуцулів було тваринництво, зокрема вівчарство, то основні потреби населення в ткацькій сировині забезпечувалися овечою вовною. З неї виготовляли різноманітні сукна та інші тканини для одягу та інтер’єру житла. Поширене на Гуцульщині  і килимове ткання: «закладне», «у вічко» та «на косу нитку» і дещо менше — ворсове («ключками» або «кучерями»). Характерно, що в гірських селах Гуцульщини частіше використовували чиновате і килимове ткання, а в низинних — перебір.  види технік ткання на дві—чотири ремізки загальновідомі і типові для центральних та східних областей України. Вони були поширені ще в Київській Русі та існували в багатьох слов’янських і неслов’янських народів.



У гірській місцевості  Рахівщини на повсякденний одяг ішло сукно чорного, коричневого і білого кольорів, з сірого робили святкову манту, з білого — гуглю. Але поряд з цим використовували фарбоване («червлене») сукно для святкових сердаків, штанів, онуч. Виробництво сукна тут до кінця XIX ст. займало важливе місце в економіці селянської родини— ним сплачували різні податки, вимінювали на продукти і промислові товари, зберігали як заощадження. Сувої сукна входили також до посагу дівчини. Крім полотна та сукна, на Гуцульщині виготовляли велику кількість готових виробів для одягу та обладнання житла.
Одним із видів одягових тканин є тканини для запасок — найдавнішого типу незшитого поясного давньосло-в’янського одягу. Для запасок на чорній, вишневій або червоній основі ткали поперечно-смугасту узорну вовняну тканину, по бокових поздовжніх краях якої розміщували контрастні до тла запасок кольорові смуги («обснівки», «заснівки», «засноване»). 
На Рахівщині побутують запаски двох типів: широкі («прості», виткані «в колос»), подібні до космацьких, але насичених темно-вишневих кольорів (Богдан, Луги, Рахів). Вузькі («очка-ті») типові для сіл Ясіня, Лазещина, Кваси, відрізняються від усіх вищезгаданих тим, що завдяки чиноватому тканню «в очка» або «в колос» на запасках утворюються візерунки у вигляді дрібненьких ромбів, кривульок, які позмінно чергуються. Пітканням служать дрібно-рапортні вузенькі смужки чорного, темно-червоного, ясно-жовтого, білого та зеленого кольорів.



Бесаги — це зігнутий довгий мішок з поперечним розрізом на одній із сторін. Вони служать для перенесення на плечах або перевезення на коні різних вантажів. Тайстри — невеликі прямокутні торбинки, які у верхній частині стягували шнурком і носили в руці (північна і центральна частини Гуцульщини), або на обох краях пришивали тканий поздовжньо-смугастий гладкий або орнаментований пояс, на якому її носили в руках або на плечах (південна і західна частини Гуцульщини). Крім того, побутували і святкові тайстри — дзьобеньки, які за своєю формою подібні до буковинських та закарпатських тайстр, але відрізняються багатством художнього оздоблення. Бесаги і тайстри виготовляли з клітчасгої вовняної тканини. Характер декоративного рішення цих тканин в кожному осередку відмінний. Так, для околиць Рахова (Богдан, Кваси, Ясіня) типові бесагові тканини з симетрично розміщеною чорно-білою кліткою, витканою «в очко» або «в колос». Тканини святкового призначення по пітканню перетикали ще однією-двома нитками червоного, вишневого або жовтого кольорів. 

Не менш важливе значення в інтер’єрі гуцульської хати відводилось ліжникам. Від попередніх видів тканин вони відрізняються об’ємною поверхнею і довгим пухнатим ворсом.Для підгірських і гірських околиць північно-східної та південної частин Гуцульщини характерні ліжники переважно на сірому або чорному тлі, а західної — на білому. Часом робили «писані» ліжники, в яких різнокольорові однакової або різної ширини смуги, чергуючись поодинці або групами, створювали ритмічний орнамент. У кінці XIX ст. у побут горян увійшли ліжники, які за художнім рішенням нагадують поперечно-смугасті верети з мотивами клинців, ромбів тощо. З цього часу в ліжниковому ткацтві позначився відхід від традиційних поперечно-смугастих ліжників до так званих «коверців». Характерною особливістю таких ліжників є поздовжнє розташування двох-трьох груп зигзагоподібних різнокольорових смуг («кривуль») або трьох-чотирьох ромбів з концентричною розробкою внутрішнього поля та обрамленням їх по бокових поздовжніх краях такими ж «кривулями».

В наш час розширилось застосування ліжників у побуті. Вони органічно вписуються в інтер’єр сучасного міського і сільського житла. З успіхом використовують їх при оформленні інтер’єрів громадських приміщень. Найбільші досягнення гуцульського ткацтва виявилися в килимарстві. Перші відомості про існування килимових виробів у побуті горян відносяться до 60-х років XIX ст. 
Процес виготовлення ліжників складається з декількох етапів. Розпочинається все з підготовки вовни. Її миють, сушать, граблюють, а вже потім випрядають з неї пряжу. Опісля робота триває на верстаті. Ліжник зразу після верстату називають голим. Ним ще не користуються, бо основа ще рідка, можуть вилазити нитки. А для того щоб ліжник був збитим, міцним і довго служив господарям, його треба “давати” у валило. Виткане полотно кладуть у діжку, де воно лежить від трьох до восьми годин. Під силою води, що падає з великою силою, волокна збиваються докупи, ширина ліжника зменшується приблизно на 40 сантиметрів, зате тканина стає міцною і твердою, а ззовні з’являється невеличкий ворс.

Далі ліжник вичісують. Це тяжка й монотонна робота. Потрібно декілька годин працювати зі спеціальним великим гребінцем. За бажанням можна начесати ворс з однієї або двох сторін. Після вичісування ліжник стає пухнастим і м’якшим на дотик.












Про розвиток килимарства кінця XIX    — початку XX ст. на західній частині Гуцульщини документальних відомостей не збереглося. Згадки про існування килимів дійшли до нас у весільних, похоронних обрядах та ритуалах. Експедиційні матеріали дають можливість стверджувати, що килими («покрівці») ткали тут здавна, особливо в гірських селах. Вони мали ширину біля 1 м та довжину до 5 м, ними застеляли лави, ліжка, скрині, їх вішали на стінах. Про художнє оздоблення цих килимів можна говорити тільки на основі аналізу збережених зразків килимів в селах Ганичі, Богдан, Дубове. Вони були з каймою і основним полем. В орнаменті переважали геометричні і геометрично-рослинні мотиви. Характерною ознакою цих килимів є використання мотив ромба з гачками як основної фігури. Дрібні, гладкі або орнаментовані смуги у вигляді ромбиків, кривульок, «баранячих рогів» доповнюють їх. Більшість згаданих мотивів, які зустрічаються в килимах, поширені і в інших народних тканинах Рахівщини, а також Косівщини, що свідчить про спільну основу, на якій вони розвивалися. Кольорове рішення їх — традиційне, насичено-контрастне. Гуцульські килими мають аналогію з килимами суміжних етнографічних зон України та інших сусідніх народів.

Немає коментарів:

Опублікувати коментар