Бортовий журнал «Робінзон & Company». Антонівка історична.

«Новели морського узбережжя»

Бортовий журнал  «Робінзон & Company»

Географічні координати 46°08'34'' пн. ш. та 32°57'15'' сх. д. Середня висота над рівнем моря 8 м.

Підходимо до Антонівки

Ми вже писали про чудовий візит села Антонівка, але про історичне минуле цієї місцини хочемо розповісти окремо.

Історична довідка:

Комітетом міністрів Російської імперії 13 березня 1817 р. було прийнято рішення про виділення колишньому міністру іноземних справ Сербії та полковнику російської армії Міловану (Міленко) Стойковичу 6000 десятин землі (АВПРИ, ф. ГА 11-1, о. 30, 1817 р., с. 1, а. 27). Село засноване не пізніше 1824 р. (РГИА, ф. 1398, о. 1, с. 4074). Перша назва населеного пункту – хутір Стойковича, саме так він вказаний 1839 р. на десятиверстовій карті (СКЗЧРИ.1839). Сини Міленко-Стойковича, не раніше 1843 р., продають хутір та 6853 десятин землі баронесі Антуанеті Франк (за чоловіком Деменитру). Не пізніше 1848 р. хутір отримує російську назву Антоновка (ДАХО, ф. 302, с. 95-96), швидше за все на честь сина Антуанети та Людвіга Деменитру. За життя Антуанети Деменитру хутір вказувався з паралельними назвами Антоновский та Людвіцкий (ТГСНМ,1864, с. 40.), за ім’ям чоловіка власниці. По смерті Антуанети Деменитру, згідно розподільного акту від 12 січня 1891 р., Антону дісталося 3275 десятин разом із селом Антонівка (СЗДУ.1899, с. 6-7). А вже 1894 р., Антон Людвігович Деменитру продав село Антонівка разом із землею Сергію Балтазаровичу Скадовському. До назви села додається прізвище нового власника – Антоновка Скадовского (ССТГ.ІІ.1915, с. 46-47). У радянські часи село втратило власну назву. На кінець 1922 р. село вказується як  совх. «Красная Звезда», б. экон. Скадовского (СНМХО.1923, с. 250), а в 1927 р. село вказувалося, як радгосп «Червона Зірка» (СЗМХО.1928, с. 41) . Востаннє цю назву вказують на картах 1932 р. (КДУАТ.1933). У 1932 р. радгосп «Червона Зірка» реформується у Бавовнорадгосп № 1 (ДАХО, ф. Р-4033, о. 7, с. 788, а. 173 та «Червона Зірка», № 25, 14. 09.1932 р., с. 1) й відповідно змінюється назва села на садиба Бавовнорадгоспу №1. З 1934 р. повна назва господарства Бавовняний радгосп ім. Чернова (Райони УСРР, т. 1, с. 928). Названий так радгосп на честь народного комісару землеробства СРСР Михайла Олександровича Чернова (1891-1938 рр.). Відповідно село отримало назву садиба Бавовняного радгоспу ім. Чернова. У 1936 р. Бавовнорадгосп фактично розділено на 3 господарства: Бавовняний радгосп ім. Чернова, Скадовський Бавовнорадгосп № 1 та Скадовський Бавовнорадгосп № 2 («Советский хлопок», № 3, 1936 р., с. 84). Восени 1937 р. М.О. Чернов заарештований, звільнений з посади та в подальшому розстріляний. Радгосп ім. Чернова приєднаний до Скадовського Бавовнорадгоспу № 1. На армійській карті 1941 р. указано дві назви “Червона Зірка” та історична назва або паралельна назва – Антоновка (РККА.1941). Під час тимчасової німецької окупації, в 1941-1943 рр., село носило назву садиба Державного господарства № 1 (ДАХО, ф. Р-1520, о. 14, с. 1 та ф. Р-1554, с. 108). У 1944 р. село згадується як центральна садиба Радгоспу № 1. 5 липня 1945 р. була утворена селищна Рада радгоспів (тобто радгоспів №1 та №2), із центром у селищі Радгоспу № 1, тобто в сучасній Антонівці. Село мало повну назву центральна садиба Радгоспу № 1 селищної Ради радгоспів. Але вже наприкінці 1945 р. Радгосп № 1 реорганізовано в «Конезавод-90» («Голос колгоспника», № 7 (182), 27.01.1946 р., с. 2). Проте після прийняття Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про збереження історичних найменувань та уточнення і впорядкування існуючих назв сільських рад і населених пунктів Херсонської області» від 15 квітня 1946 р. центр сільської Ради перенесено в селище Радгоспу № 2, котрий стали іменувати село Іщенське (ДАХО, ф. Р-1979, о. 5, с. 287, а. 6-15), а сучасна Антонівка залишається з назвою селище Радгоспу № 1. Наступного року населений пункт вказується як селище радгоспу «Перший» Іщенської сільської Ради (УРСР.АТП.1947, с. 631), але в місцевих документах і пресі вже вказується селище «Конезаводу-90». У цей період село отримує назву центральна садиба «Конезаводу-90» Іщенської сільської Ради («Голос колгоспника», № 96 (271), 22.12.1946 р., с. 2). Із 1954 р. Державний «Конезавод-90» стає Вівцерадгоспом № 90 («Голос колгоспника», № 99 (1106), 7.11.1954 р., с. 3), а село змінює назву і стає центральною садибою Вівцерадгоспу № 90 Іщенської сільської Ради («Голос колгоспника», № 105 (1112), 22.11.1954 р. с. 4). 15 листопада 1956 р. рішенням виконавчого комітету Херсонської обласної Ради (ДАХО, ф. Р-216, о. 2) село передається Скадовській селищній Раді. Нова назва виглядає як селище центральної садиби Вівцерадгоспу № 90 Скадовської селищної Ради («Голос колгоспника», № 3 (1440), 6. 10.1957 р., с. 2). 31 липня 1958 р. рішенням виконавчого комітету Херсонської обласної Ради депутатів трудящих за № 717 «Про перейменування та присвоєння найменувань населеним пунктам Херсонської області» селище центральної садиби Вівцерадгоспу № 90 перейменовано на селище Антонівка Скадовської селищної Ради (ДАХО, ф. Р-1979, о. 8, с. 255, а. 205-210 та «Голос колгоспника», № 97 (1687), 20. 08.1958 р., с. 4). Назва антропонімічного походження й утворена від імені Антон за допомогою суфікса -івка. Після прийняття Указу Президії Верховної Ради Української РСР «Про порядок вирішення питань адміністративно-територіального устрою Української РСР»  від 12.03.1981 р. до населеного пункту, замість поняття селища, поступово почали застосовувати поняття село. Херсонська обласна Рада народних депутатів рішенням від 26 березня 1991 р. у Скадовському районі утворила Антонівську сільраду з центром у селі Антонівка (ВВР УРСР, № 21, 21.05.1991 р., с. 567).

Село мало 15 назв, із них двічі мало сучасну назву. За даними перепису 2001 р. населення села становило 1980 осіб, з них 85,71% зазначили рідною мову українську, 13,89% – російську, а 0,4% – іншу.

Олег Миколайович Лиховид, знаний краєзнавець Скадовського району, автор численних історичних, географічних та культурних видань про наш край розповів історію «Сербського князя»:

«Сергій Балтазарович Скадовський придбав у Антона Людвиговича Деменітру, землі від сучасної вулиці Гуманенка, що в місті Скадовську й далі на схід. А ще на початку ХІХ ст. ці землі належали полковнику Міленко-Стойковичу.

Мілован (Міленко) Стойкович народився 1769 р., у сербському селі Кличевець. Був одним із лідерів національно-визвольного повстання у боротьбі за незалежність Сербії в 1804-1811 рр. Пізніше він воєвода східної частини Сербії, з 1807 р. комендант Крайни, претендент на сербський престол. Але з 1809 р. у М. Стойковича починається конфлікт з іншим керівником повстання Григорієм Чорним (Карагеоргієм). У січні 1811 р. парламент Сербії оголосив верховним спадковим вождем Г. Чорного. Мілован Стойкович, котрий був за межами Сербії, призначений міністром закордонних справ. Від посади міністра Мілован Стойкович відмовився добровільно, оскільки ця посада не відповідала його амбіціям. Через це він змушений був покинути батьківщину.

Мілован Стойкович виїхав до Російської імперії, в 1811 р., де імператор Олександр І зарахував його до російського дворянства за прізвищем Міленко-Стойкович, яке закріпилося за його синами. Російський імператор відправив Міленко-Стойковича у відставку, в чині полковника, призначивши йому пенсію у 3000 рублів на рік. Спочатку він жив у Хотині, Одесі та Бахчисараї. Відомо, що у Стойковича було три сина Мілан, Живан та Іван, з якими він й переїхав у Росію. Хоча в російських джерелах вказуються брати Михайло, Яків та Петро Міленко-Стойковичі.

Старший син Мілан (він же Михайло) Міленко-Стойкович відразу по приїзду в Росії вступив до Новгородського кірасирського полку, що формувався в 1811 р. У звані корнета, що було найменшим офіцерським званням у кавалерії, приймав участь у бою при Шевардинському редуті, під час Бородинської битви відзначився у бою біля Багратіонових флешів та Семенівського яру. В закордонних походах 1813-1814 рр., вже в звані поручика, був у боях за міста Люцене, Бауцене, Дрезден, Кульме, Лейпциг, Фер-Шампенуазе. По війні, у чині капітана, Мілан був начальником тюрми.

Середній син Живан або Яків Михайлович (1798 р.н.), теж вступив на військову службу, але служив у гвардії, й вийшов у відставку в чині штабс-капітана. Молодший син Петро Михайлович вступив до пажеського корпусу, й відомо, що 19 лютого 1822 р. переведений в якості камер-пажа на службу, в якості чергового в імператорському палаці.

А 13 березня 1817 р. Комітет міністрів Російської імперії, за поданням міністерства закордонних справ, прийняв рішення ви-ділити полковнику Міленко-Стойковичу 6000 десятин землі в Херсонській або Бессарабській губерніях. Але, чи то у вказаних губерніях не знайшлося вільних земель у вказаному об’ємі, чи з інших причин, але вже до кінця року полковник Міленко-Стойкович отримав землі в Таврійській губернії. На карті 1812 р. ці землі значилися як казенні між володіннями поміщиків М.Д. Овсяніко-Куликовського та Ш.Б. Бабовича.

Між володіннями поміщика Миколи Дмитровича Овсяніко-Куликовського та Євпаторійського купця 1-ї гільдії Шелеми Бабакаєвича Бабовича було 6853 десятин землі, й полковнику Міленко-Стойковичу надали саме їх, незважаючи на попереднє рішення про 6000 десятин. Володіння починалися від Чорного моря й сягали казенних земель села Чалбаси (нині Виноградове Цюрупинського району). Межа володінь між Овсяніко-Куликовський та Міленко-Стойковичем проходила приблизно по сучасній вулиці Гуманенка міста Скадовська. Ймовірно наступного, 1818 р., власник почав будувати маєток, хоча й через тридцять років землі майже не були освоєні. Із загальної площі під обривом Чорного моря було 7 десятин, сам маєток із будівлями займав 17 десятин, й лише 192 десятини були розорані під посіви. Інші 6614 десятин складали степ й подекуди використовувалися під сінокіс.

Як стверджував Вука Караджич, Міленко Стойкович мав маєток у Криму. Оскільки нам точно відомо, що маєток Стойковича був в Дніпровському повіті Таврійської губернії то можемо стверджувати, що В. Караджич вважав всю Таврійську губернію Кримом. Також В. Караджич стверджував, що Стойкович помер у 1831 р., усвоєму маєтку, на березі Чорного моря в Криму. Але сам полковник не мав маєтка в Криму, щоправда в Євпаторії жив його середній син. Хоча за кордоном вся Тав-рійська губернія вважалася Кримом, а отже ймовірно це могло статися й у його маєтку, біля сучасного міста Скадовська.

Із сербських джерел знаємо, що по смерті батька Мілан та Іван Міленко-Стойковичі повернулися на батьківщину й були вбиті. Проте достеменно відомо, що на 5 грудня 1825 р. відставний капітан Іван Михайлович Міленко-Стойкович був керівником (справником) Сімферопольського земського суду.

У Херсонському державному архіві є документи, котрі вказують, що станом на 1833 р., 6853 десятин землі при Чорному морі належали капітану Михайлу Міленко-Стойковичу, штабс-капітану Якову Міленко-Стойковичу та камер-пажу Петру Міленко-Стойковичу. На карті Ф.Ф. Шуберта, не пізніше 1839 р., у межах сучасного села Антонівка Скадовського району, вказаний хутір Стойковича. В 1842 р. ці землі теж вказуються як маєток Міленко-Стойковича.

Нарешті, в 1848 р., цей маєток значиться як село Антонівка баронеси Антуанети Франк. Ймовірно землі ці продав Яків та Петро Міленко-Стойкович, котрі осіли в Євпаторії. Петро Михайлович Міленко-Стойкович, у 1848 р., значився прапорщиком Євпаторійського загону 1-ї роти Таврійської напівбригади прикордонної варти. Яків Михайлович Міленко-Стойкович теж жив в Євпаторії, де й помер у 1894 р., у віці 96 років. У 1854 р. один із братів був Євпаторійським повітовим суддею. У вересні 1854 р. після висадки франко-турецького десанту в Євпаторії цей Міленко-Стойкович був побитий татарами й взятий у полон, а його маєток розграбований й зруйнований, судові папери знищені.

26 липня 2004 р., до 200-ліття сербського повстання жителі села Кличевець встановили пам’ятник своєму славетному земляку Міленко Стойковичу, а в столиці Сербії – місті Белграді одна з вулиць носить ім’я воєводи Мілована Стойковича.»

Ось таким був колись і берег Скадовська

Не перестають дивувати нас таємниці знайомих нам місцин. Попитайте і ви такі цікавинки про свої міста та села - на вас чекатимуть несподівані, проте цікаві сюрпризи.

Вирушаємо далі…