Найстаріша будівля міста - житло священника о.Василя

Fun-Route відвідали найстарішу будівлю Рахова. Фару, що розташована біля найстарішої кам’яної церкви Рахова – Успіння Богородиці 1792 року. Фара - це житло сващенняка. Це стара будівля з високими стелями, великими дверима та вікнами. 

Будинок священика збудований у ХІХ столітті. Саме тут, ще молодий священик, Іван Маргітич проживав до 1947 року, доки фару відібрали у церкви і в підвалі влаштували катівню для в’язнів НКВС. 

Приміщення слугує й за клас церковної школи, де заняття із дітками проводять щосуботи та щонеділі.

Команда Fun-Route проводить інтерв’ю з  о. Василем Носоюпарохом Успенської громади м. Рахова про видатного діяча Закарпаття владику Івана Маргітича,  його змагання за відродження Греко-католицької Церкви та її єдність в Україні.

"Громадою тут засновано філіал Інституту історії Церкви Мукачівської єпархії імені Івана Маргітича у м. Рахові. Завдання цього інституту готувати беатифікаційний процес владики. 

Сьогодні ми збираємо факти, які свідчать про заступництво владики Маргітича. Є вже багато фактів, є й мої свідчення.
Навіть те, що я став священиком, це сталося через його натхнення, бо я не побачив у житті та діяльності владики І.Маргітича ніякої компроментації. Владика був надзвичайно богомільний, людиною лагідної вдачі. Він умів терпіти. І саме він надав мені мужності вчитися на священика у ті нелегкі часи переслідувань, ще коли я був лікарем. Владика пробудив у мені бажання стати священиком, яке насправді було у мене ще до медицини, але я не зміг його тоді реалізувати. Хоч я мріяв про це з дитинства, бо теж, як і владика, виріс у побожній родині. Іван Маргітич допоміг мені втілити це бажання в життя. Заснування багатьох громад – теж його заслуга. Він допомагав мені духовно, бо фізично не мав уже стільки сили. І Бог допоміг за його заступництвом ще за життя відродити багато громад, а потім утвердити їх. А потім уже й померлий владика мені допомагав, бо я постійно просив його заступництва".

(зі слів о.Василя Носи).

На світлинах  також можна побачити головну ялинку Ватикану, із Закарпаття, яка представляла  у Ватикані всю Україну у грудні 2011 році.

Також командою Fun-Route  визначено, що духовному збагаченню рахівчан, зокрема підростаючого покоління, ми завдячюємо о.Василю. Тому, фанроутівці вирішили провести власне дослідження, щодо біографії священника та висвітлити отриману інформацію для читачів блогу. До речі ближчим часом, о.Василь святкуватиме своє день народження, з чим його і вітаємо та дякуємо за всі добрі справи, які о.Василь робить для жителів міста Рахів.

Біографія Василя Носи

Носа Василь Васильович народився 24.12.1950 року в селі (нині смт.Дубове), Тячівського району. Сьомою дитиною в  родині сільських господарів Носи Василя Івановича та Носи Марії Петрівни. З дитинства батьки привили любов до Бога, молитви та фізичної праці. Саме батькам, о.Василь завдячує своїхм вибором духовного спрямування та своїм прикладом сповідування віри в Бога.
Після закінчення середньої школи о.Василь хотів вчитися на священника та мрія була неосяжною у зв’язку з закриттям більшості семінарій. Тому директор школи Мурга І.І. направив молодого Василя на підготовчі курси для вступу до Ужгородського Університету. У 1973 році успішно  закінчив медфак, та був направлений  на інтернатуру по терапії у Виноградівську лікарню, де познайомився з музичним керівником Вірою Степанівною Федорко. Весілля зіграли 20 липня 1974 року, а 1 серпня переїхали до с.Терново. Де працював завідуючим Тернівською дільничою амбулаторією до 1984 року. Протягом цих років займався громадською діяльністю, неодноразово обирався депутатом сільської ради. Жінка працювала музичним керівником дитсадка. Разом подружжя виховувало 5 дітей. Здавалося б все в житті йде мирно і благо, але через хворобу батьків, сім’я переїхала жити у смт Дубове, щоб бути ближче і допомагати їм.Тут працював терапевтом Дубівської дільничої лікарні, теж обирався депутатом та в 1999 році вийшов на пенсію за вислугу років.
Здійснення первісного бажання - стати священником сталося завдяки навчанню в Ужгородській духовній семінарії під керівництвом о.доктора О.Ортугая та о. Й.Головача, куди о.Василь поступив у 1976 році. Остаточне рішення стати стати священником було мотивуюче спілкування з священниками високої гідності: С.Федорком, І.Маргітичом, П.Мадяром ЧСВВ, А.Мондиком ЧСВВ, В.Шепою ЧСВВ та рядом інших. Посприяла такому виваженому рішенню і дружина  - дочка багатодітного священника о.Степана Федорка, яка винесла з родинного дому не тільки високу інтелігентність але і громадянську зрілість, відповідальність за християнське життя і в усьому підтримувала о.Василя у змаганні стати священником в екстремальних умовах. У 1981 році закінчив семінарію і був висвячений 12 січня 1991 року єпископом П.Василиком.
Після легалізації ГКЦ 29.11.1989 року працюючи лікарем, долучився до відроження ряду громад на Тячівщині , а від початку 1991 року за дорученням єпископа І.Семедія почав регулярне богослужіння у Усть-Чорна. В червні 1991 року на прохання єпископа І.Маргітича єпископ І.Семедій перевів о.Василя до відродженої єпископом І.Маргітичом Успенської громади м.Рахова, де служить і сьогодні.
За роки служіння на Рахівщині за сприяння о.Василя та за допомогою влади - встановлено три сакральні пам’ятники: статуя Пресвятої Богородиці та барельєфи Пресвятої родини і Владики Івана Маргітича; відкрито музей Владики Івана Маргітича, відкрито Рахівський філіал Інституту історії церкви та створено виставку "Фотохроніка відродження ГКЦ в Рахівському районі".
Нагороджений о.Василь "Нагрудним Золотим Хрестом з пикрасами" Ставрофорного протоієрея", "Архієрейськими Грамотами" за відродження багатьох громад та будівництво нових храмів, "Грамотою Рахівської районної ради" за відродження  духовності в районі та орденом "За Заслуги" ІІІ ст за активну громадську та наукову діяльність.