ПрофіКемп

Моє село, мов писанка, сія,

Живе, працює, плаче і сміється…

Моє село, мов писанка, сія,

Живе, працює, плаче і сміється…

Моє село – історія моя

І мого родоводу в часі в'ється.

Моє село – це часточка життя

Херсонщини  й всієї України,

Моє село – це часу пульт биття

Сучасності  і давнини – руїни.

Моє село – традиції живі,

Традиції віків, з бабусиної скрині,

 А  щоб вони жили, й жили  повік,

Вивчати й берегти їх треба нині.

Моє село – це ми, це я, це ти,

 Односельчан сім'я  згуртована, єдина.

І, якщо тут родивсь, то пам'ятай завжди,

Велика Олександрівка  – твоя є батьківщина.

 Природа щиро обдарувала степову Великоолександрівщину своїми багатствами. Вона має унікальні мальовничі куточки – зелені оазиси у посушливому Таврійському степу – Інгулецький ландшафтний заказник місцевого значення, заповідні урочища – сосновий ліс « Летючі піски», « Недогірський ліс», мішаний ліс « Новодмитрівський ліс». Ліс – це справжній скарб Великоолександрівщини. Це насадження сосни звичайної і кримської віком понад 110 років. У Недогірському лісі росте наша гордість - столітній дуб, що має свою цікаву легенду. В 1847 році на пустирі за Великою Олександрівкою поселився поміщик. Серед лісів біля своєї оселі посадив дуба, якому вже 171 рік. Гордістю краю є його люди – ті, хто сьогодні у непростих умовах годують країну, для яких Великоолександрівщина – рідна, неповторна, найкраща у світі.

Видатні земляки нашого краю:
Красник Іван Якович – Герой Радянського Союзу, загинув у роки Другої світової війни;
Дядюн Тимофій Микитович (1910-1986рр) 30 років працював директором радгоспу « Більшовицький наступ», Герой Соціалістичної праці, нагороджений багатьма орденами і медалями;
Котляр Микола Михайлович (1930) – за вагомий внесок у розвиток сільського господарства удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці;
Радченко Євген Дмитрович (1923) – доктор технічних наук, заслужений діяч у галузі науки і техніки, Герой Соціалістичної Праці, відомий учений у галузі технологій каталітичний процесів переробки нафти, лауреат Державних премій;
Суворов Віктор Дмитрович (1939) – професор історичних наук, викладач Херсонського технічного університету;
Горєліков Микола Єгорович (1935) – генерал-майор у відставці, голова Херсонського земляцтва у москві, член громадської ради з українсько-російського співробітництва при Державній Думі російської Федерації з питань ветеранів;
Биков Анатолій Федорович – художник , член Національної спілки художників України;
Білоконь Палладій Данилович – актор кіно 30-60-х років;
Майоров Микола Кирилович – письменник, член Національної спілки письменників України.
Савченко Катерина Миколаївна – вчитель присвоєно звання « відмінник освіти України», член Національної спілки журналістів України;
Анастасьєв Анатолій Миколайович – член Національної спілки журналістів України; професійний журналіст і відомий на Херсонщині поета , ніжно змальовує в поезіях свою малу Батьківщину (Великоолександрівський район), а також Херсонщину, її природу, краєвиди. Малюючи поетичними штрихами картини рідної землі, поет відкриває перед читачем неповторну галерею пейзажів і образів. Чимало його поезій покладено на музику і виконується на самодіяльних сценах будинків культури.
І в наш час є ким пишатися:
Постолатін Петро Іванович – « Заслужений працівник культури України»;
Сердюк Леоніда Михайлівна - « Заслужений працівник культури України»;
Богун Андрій Миколаєвич - « Заслужений майстер народної творчості України»;
Спортивна зірка Верхогляд Дарина Сергіївна – майстер спорту міжнародного класу України з академічного веслування, член національної збірної команди України, представляє ЗСУ м. Київ.

Великоолександрівська гідроелектростанція – одна з найстаріших гідроелектростанцій в Україні. Її часто називають бабусею гідроенергетики.

Перекази про річку Інгулець

         Чільне місце займають і гідронімічні легенди і перекази, що пов’язані з назвами річок, боліт, ставків. Так, річка Інгулець,  що протікає по території району, колись називалася Хінгулі( арії) – звивиста змія, бо має  звивисті береги. 

*****

Перша згадка про річку да­тується 1552 роком. Греки називали їїГерос, половці — Івля (від слів «сто­рожова річка», як межа руських і поло­вецьких земель).

*****

Колись, у прадавні часи, наші землі захопили татаро-монгольські орди. Завойовники тут же стали давати місцям у безкрайніх степах — річкам і озерам — свої наз­ви. Деякі з тих назв залишилися від них і до цього часу, інші — змінилися.

Та ось нарешті наші предки прогнали завойовників зі своєї землі, а разом з тим пішли зі степів і деякі їхні наз­ви. Але степову річку люди й далі кликали Монгольцем. їхні діти називали її Мунгольцем чи Мингольцем. А вже внуки й правнуки — Інгульцем.

*****

 Інші пов'язували історію походження назви річки Інгулець з чумаками.

Ось якось поверталися чумаки з Криму додому. Ледве ступали степовим шляхом круторогі воли, стомлені важ­кою мандрівкою. Та от раптом вони неначе ожили й по­чали рухатися веселіше. Поглянувши на своїх волів, чу­маки й собі почали уважно прислухатися. Й справді, десьздалеку долинав ледь чутний гул. Тоді хтось із чумаків сказав своїм менш досвідченим товаришам: — Генгулець вже чути, скоро вдома нам бути... А то гула степова річка, долаючи на своєму шляху камяні перепони між вапняками. Ті, хто не міг второпати, про що це говори­ли один одному чумаки, стали річку, повз яку проїжджа­ли, називати Генгульцем. Згодом назва змінилася на Інгулець та так назавжди й залишилася.

ГЕС - перша на півдні України (сторінки історії)

В одному з архівних документів, у якому йдеться про можливість будівництва Великоолександрівської ГЕС, зазначено: «Рентабельність потужності станції, що проектується, забезпечується такими можливостями: а)поливання городів-блукви площею 230 десятин із радіусом 5-6 верств; б)обслуговування мукомельних млинів Великої Олександрівки;

в)освітлення трьох, розташованих поблизу сіл кількістю 2150 дворів».

ВОІСТИНУ НАРОДНА

На будівництво ГЕС держава асигнувала 250 тисяч         карбованців.

Передбачалося спорудити греблю, підняти інгулецьку воду до 4-х метрів і оросити 500 га посушливих земель. Крім того, побудувати залізобетонний міст зі шлюзами і будівлю ГЕС.

Урочиста церемонія закладки першого каменя ГЕС відбулася 7 листопада 1927 року, у день святкування 10-ї річниці Жовтневої революції. Виступаючи на мітингу з приводу цієї події, селяни з навколишніх сіл обіцяли надати будівництву всебічну допомогу.

Це, дійсно, була народна будова. Працювали по 2-3 зміни, роботи не припинялися навіть узимку. Згадує наша землячка, одна із учасників спорудження ГЕС Євдокія Василівна Соромля:

«Великоолександрівська ГЕС була оголошена ударною будовою. Шефство над нею взяв комсомольський осередок селища, який тоді налічував близько 50 чоловік. Щосуботи і щонеділі ми всі, як один, дружно приходили на берег Інгульця, копали котлован під майбутню споруду,закладали

фундамент для будівлі приміщення станції, зводили стіни. Ніхто з нас не схиляв голову перед труднощами. Пам'ятаю, ми з подругою Ольгою Легушею на носилках подавали будівельні матеріали. Втомлювалися страшенно, але ніколи на це не скаржились. Працювали безкоштовно. Секретарем нашого осередку був Андрій Дубина, він своєю енергією запалював нас усіх на працю».

Селянам допомагали будувати ГЕС студенти Одеського меліоративного інституту, які здобували професію меліоратора сільськогосподарської галузі. Адже й майбутня гідроелектростанція мала послугувати зрошенню посушливих територій.

Спорудження гідроелектростанції тривало менше півроку(без одного тижня)! Сьогодні це не може не викликати подиву і захоплення трудовим ентузіазмом наших земляків.

Будівля ГЕС була зведена у характерному     для промислової архітектури початку XX століття стилі модерн.

1 травня 1928 року дві турбіни Великоолександрівської ГЕС, придбані у Швеції, загальною потужністю 348 кВт забезпечили район дешевою електроенергією. Першим мотористом ГЕС став Ростислав Васильович Плахута (до речі, він був на Великоолександрівщині і першим трактористом). У ті нелегкі, насичені історичними подіями 20-ті роки ні він сам, ні його земляки не могли навіть припустити, що його майбутній онук Олег Атьков стане космонавтом і борознитиме космічні простори.

Із часу введення в експлуатацію гідроелектростанції землі, що прилягали до Інгульця, вкривалися іригаційними каналами. Завдяки цьому низка господарств успішно вирішувала проблему зрошення земель та боротьби із засухою. У довоєнний час загальна площа зрошувальних земель 8 колгоспів сягала до 436 гектарів. З допомогою ГЕС розвивалася і місцева промисловість: вапняний кар'єр, машинно-тракторна станція, пальцевий млин, інкубаторна станція, хлібний завод, маслозавод, олійниця, елеватор. Лампочка Ілліча засвітилася у частині будинків Великої та Малої Олександрівок.

ДВІЧІ ВРЯТОВАНА

У роки Великої Вітчизняної війни над Великоолександрівською ГЕс двічі нависала загроза повного знищення – у 1941 та 1944 роках. Відомо, коли у перший рік війни радянські війська з боями відступали, був виданий наказ Голови Держкомітету оборони  Сталіна - нічого не залишати загарбникам. Дуже дивно, але факт лишається фактом: Великоолександрівську ГЕС радянські сапери не зірвали.

Чому? Бо врятував її від знищення наш земляк Захарій Чернявський, який багато років  незмінно працював на станції. Треба схилити голову перед відвагою і мужністю цієї людини, оскільки від повного знищення ГЕС він урятував двічі. Перший раз, як уже зазначалося, від наших військ (тоді Чернявський діяв сам), вдруге - від фашистів. Німецькі окупанти не могли допустити, щоб залишився неушкоджений такий важливий стратегічний об’єкт місцевого значення. Це була справа честі не лише Захарія, а й групи опору фашистам, котрі не могли допустити такого свавілля фашистів. Про ці події можна довідатися із рукописів документально- художньої повісті Василя Шевченка «Про що співають солов’ї» (ця повість написана у 1992 році на документальній основі херсонським поетом В.Шевченком і розповідає про діяльність підпільної комсомольсько-молодіжної організації у Великій Олександрівці      під керівництвом Василя Соромлі, що діяла у роки війни. Через брак коштів повість до цього часу так і не видана, але з’явилася надія: Великоолександрівська селищна рада обіцяє профінансувати її видання).

ЯК ЦЕ БУЛО

Ось що пише В.Шевченко: «Відстояти ГЕС від своїх Захарію було легше:          з

неймовірним обуренням, жагучим душевним болем Чернявський зустрів саперів:

-Що ж це ви, товариші, затіваєте?.. Ви хоч знаєте, що робите?! Свідомо руйнуєте наше життя!..

-Йди звідси, дядьку, тут небезпечно!.. - відповідали йому, - Зараз усе злетить у повітря!..

-Не робіть, хлопці, злочину! .. Це ж народне добро!.. Зараз буду бити на сполох, селян скликати, бо ви збожеволіли!..

-Та ти що, громадянине, голова садовая... Війна!.. Не бачиш, німець пре?.. Йди геть!.. У нас наказ Головнокомандуючого Сталіна - нічого не залишати загарбнику!.. Мотай звідси, а то дочекаєшся!..

-А ви хіба зовсім тікаєте з України?! Хліб палите, споруди підриваєте... А про нас, людей, що залишаєте, подумали?! Нам тут жити!

-На німця працюєш, добродію?! Дивись - кулю вхопиш!..

-Тоді підривайте споруду разом зі мною... - сказав Захарій, і сів біля входу в приміщення ГЕС, - Або розстріляйте. Нікуди не піду!

Сапери перезирнулися між собою, на мить розгубилися. Потім один із них, коли німецькі автомати уже затріщали десь край села, махнув рукою:

-Айда, колеги!.. А тобі, дядьку, довго не доведеться дихати, - фашист з тобою панькатися не буде. Чуєш, уже в село входять?!

Стрибнули в полуторку, швидко зникли з виду...

 Усі тяжкі роки окупації гідроелектростанція залишалася цілою. Захарій Чернявський, що так і працював на ній для селян, - теж уцілів. Аж поки не почали тікати окупанти. З ними боротися Захарієві, аби вберегти ГЕС, було майже неможливо: знищать одразу!

На     спорудах гідроелектростанції всюди висіли попереджувальні написи німецькою і російською мовами:

«Внимание! Заминировано! Опасно для ЖИЗНИ!!!».

І вдень, і вночі думав, як захистити ГЕС. Те, що її окупанти вже замінували, він знав. Також знав,  де закладено вибухівку, де розставлені міни навколо споруди, де вмонтовані детонатори, куди виведена проводка - все спостерігав, бо душею за станцію уболівав...

Хай це не буде ні для кого секретом: хотів Захарій знайти потаємне місце на станції і чергувати з інструментом: «Або смерть зустріну, або коли вороги будуть тікати, відріжу проводку чи бікфордів шнур - все одно станцію врятую!»

А трапилося так, що Захарію Чернявському вчасно, і раптово надійшла важлива допомога...

РУХ ОПОРУ

На початку лютого пізнього вечора до нього хтось постукався.

-Хто? - запитав господар.

-Дядю, відчиніть на хвилинку, розмова є, - почув у відповідь. - Ми свої, місцеві.

-Та по голосу чую, що не чужі, а ніяк не згадаю хто?.. - Захарій відчинив двері, - Проходьте... Чиї ж ви будете?..

-Та воно, дядьку, зараз такий час, - зняли хлопці капелюхи, - що й розпитувати зайвий раз не варто... Ми до вас  прийшли не ховатися... Ми у справі, виконати яку зможемо тільки з вашою допомогою. Тільки з вашою, дядю Захарій!..

-Та слухаю, - Захарій таємниче озирнувся на запнуті вікна. - Кажіть, що там у вас?

-Ви багато років працювали          на гідроелектростанції.

-Я і зараз хвилююсь за неї, як за рідну людину. А що?!

-Ми отримали завдання - врятувати станцію від руйнування. Фашисти підготували її для підриву, їі треба спасти.

-Та хто ви такі?! Хто вам дав наказ?! - Чернявський аж стрепенувся, очі його ожили, - Мені можете довіритись! Я сам ось кілька днів сушив голову з цього приводу.

- Ми з групи опору. Цього вам досить? Нам треба знати хоч приблизну схему. Зможете накреслити?

-Я піду разом із вами, - заперечив Захарій. - Там, крім вибухівки, розставлені міни... Зірветься ненароком одна - здетонує закладений заряд вибухівки!.. Я знаю, де можна обережно пройти.

-Тоді не гаймо дорогого часу, проведіть нас.

Дядько Захарій ішов попереду хутенько і, здавалось, звично, впевнено, немов на прогулянку. Розмірковував: «Знаю ж, є в селищі мужні і сміливі юнаки, допомагав  навіть радіоприймач встановити на горищі. А хто вони і що роблять, не питав... Ось ці теж: знайомі обличчя, а чиї вони. Не питаю - швидко повиростали діти... І ось. їх мені, мабуть, сам Господь послав!..»

-Все, - шепотом і помахом руки дядько зупинив хлопців, принишкніть, отут у чагарниках і ні звуку... А я пройдусь, розвідаю, що там і до чого. Лежіть! - нечутно подався вперед і зник у темряві...

Повернувся Захарій раптово. Наче нікуди й не відлучався:

-Пішли, хлоп'ята, - поманив рукою, - ідіть слід у слід за мною. Що у вас з інструменту?

-Ножиці по металу... Кусачки... Лопата саперна...

Ішли мовчки. Прислухались... Тиша. Моторошна тиша, від якої мороз по шкірі... Хоча й не видно навколо живої душі - хто сюди насмілиться ступити та ще в такій пітьмі?!

Захарій помацки щось шукав, присівши до землі біля місця, де гребля з’єднувалася з берегом. Та ось тицьнув рукою:

-Отут, де зворушена земля, починайте відгрібати ґрунт - тут кабель до електровузла: відкривайте і ріжте метрів п’ять-десять. Землю загрібайте на місце, аби ніякого сліду не залишилося...

Юнаки з великим захопленням працювали, відкриваючи кабель...

А дядько Захарій узяв одного з хлопців, наблизився до головної станції, нагнувся до цоколя, прошепотів:

-Тут  вмонтовано детонатор... Звідти бікфордів шнур проведено до греблі... Відрізай його від стіни повністю, щоб і кінчика- не залишилось...

Бікфордів  шнур «відкусили» і кінець його кинули в річку.

А тим часом хлопці прибрали величезний шматок головного кабелю, що йшов до джерела електроструму. А ґрунт знову в канавку і зверху притрусили, ніби так і було...

Коли відійшли на чималу відстань, зітхнули з полегшенням, ніби з того світу

повернулися. А дядько Захарій розмашисто перехрестився, урочисто прошепотів:

 -Є, друзі, Бог. Є!.. Тепер єдине, щоб до втечі - а тікати загарбники ось-ось почнуть - ніхто з них не довідався про нашу «роботу». Разом відсвяткуємо і своє визволення, і друге життя станції...

... Отже, загадки не було. Відступаючи на «нову лінію оборони», як запевняли

фашисти, вони залишили спецкоманду паліїв і руйнівників - виконати «чорну роботу».         Учасники спецкоманди, переконавшись, що останні підрозділи перебрались через греблю, ввімкнули струм, зиркнули на результати «Порядок!» - натиснули на газ і помчали, бо червоноармійці наближались до селища...

Бачив цей фінал і Захарій Чернявський: радіючи, що станція залишилась

неушкодженою, все ж пожурився: «Щось не так зробили хлопці, у чомусь помилились... Шкода греблі... Треба буде зустрітись із ними, тепер не страшно! По-дружньому поговорити, разом порадіти перемозі. Славні бійці... Бач, самі мене знайшли: «Ми, - кажуть, - дядьку Захарію, знаємо вас, і довіряємо повністю!..».

Після війни були проведені необхідні роботи з відновлення роботи ГЕС. Працювала станція до 1958 року, тобто до часу, коли наш район почав отримувати електроенергію з більш потужної Каховської ГЕС.

Сьогодні районна влада спільно із Великоолександрівською селищною радою, переслідуючи мету отримання дешевої електроенергії, вирішують питання відновлення роботи ГЕС. І  це сталося, то це є ще одним підтвердженням того, що Великоолександрівська ГЕС - дійсно жива легенда Інгульця.