Село Сапожин на історичній мапі Рівненщини

Команда «Волоцюги» продовжує активно досліджувати  туристично привабливі об’єкти  Кореччини. Цього разу команда знайомилася з чудовими та цікавими куточками   села Сапожин.

Маршрут пішохідної екскурсії розпочався від околиці селища і тягнувся понад окрасою села - місцевим ставком. Перед очима відкрилася голубою стрічкою панорама  водойми. Тут учасники познайомилися з різними видами птахів, побачили сіру чаплю, качок, куликів і диких гусей. Небесна стихія і вода відкрилися школярам у дивовижній красі, наче живописна картина художника. Легенький вітерець розносив пахощі різнотрав’я: рути і полину, м’яти та чебрецю. Тут біля води прохолодно навіть і в спеку. Мандруючи біля ставка можна по-справжньому зрозуміти його красу.

Далі шлях проліг до сільської Ради села, де на крилах переказів, оповідань та легенд бібліотекар села Сапожин Скоблюк Олександра Петрівна та  голова сільської Ради Кальчук Петро Миколайович перенесли всіх присутніх у давні часи і простори рідної землі. Перед нами раз по раз розкривалися то неймовірні таємниці, то не по земному величні події і спогади дорогих і серцю любих односельців. Ця любов оповита серпанком легендарності найрізноманітніших і найпотаємніших історичних фактів, за якими доля цілого села, військовоопорного городища, іменами та вчинками відомих і маловідомих людей, які віддали своє життя в ім’я  справедливості на землі. Скільки їх, яка їх доля? Яким життям жили і живуть?

Село Сапожин вперше згадується як Сапогинь під 1151 роком у Київському літописі, який є складовою літопису Руського (Іпатіївський список).  «Серед міст давньоруської держави, зафіксованих у Іпатіївському літописі», поруч з Дубен, Заречеськ, Мильськ  зустрічаємо й Корчеськ  та Сапогинь. Сама згадка пов’язана з подіями княжої міжусобиці та боротьби за Київський стіл.

За тектонічними ознаками поверхня, на якій стоїть Сапожин – це рівнина із крутосхилими долинами. Загалом село Сапожин розташоване на Українському щиті із переважно гранітними відкладеннями.

У фізико-географічному відношенні Сапожин знаходиться на межі лісостепової зони Західноукраїнської та зони мішаних лісів Поліської  фізико-географічної провінції.

Сапожин розташований поблизу автомагістралі Київ – Чоп. За декілька кілометрів на південь проходить кордон між Рівненською та Хмельницькими областями (колишній радянсько-польський кордон). Сапожин розташований на умовно- адміністративній межі Західної та Східної України.

Існує декілька версій походження назви «Сапожин». Ось основні три. Одна з них, що «Сапожин»   походить від слова «сапожок», оскільки в селі були умільці чобіткової  справи. Інша: «Сапогинь»  походить від імені відомого полководця Сапо та слова «гинь». І є найбільш обґрунтованою, оскільки біля села загинув Сапо. Який своїм життям та життям вірних людей забезпечив відступ Мстиславу Ізяславовичу. І третя походить від того, що село розміщене над струмком «Сапожка».

Незважаючи на легендарну історію, не збереглися в селі ні старовинне городище, ні мальовничий замок, тільки криниця, що була на території замку.  З руїн можна знайти лише уламки, які односельці бережуть, як пам'ять – талісман про минуле. На території колишнього замку знаходиться  школа, яка була відкрита 1977 року. На даний час на території школи знаходиться зона відпочинку для дітей  з гойдалками, спортивними спорудами. Відмінно провести свій час можна також : сидячи у дворі, на терасі , гойдаючись на гойдалках.

Спогад про хоробрих воїнів Великої Вітчизняної війни та воїнів УПА зберігається на двох обелісках, на «клумбі», як тут прийнято звати, немов ніким ще не написана книга памяті, титри ще нествореного фільму – епопеї, що чекає на свого оповідача-режисера.

Село лежить на рівнині, оточене валом, залишки якого збереглися з південної та східної сторін. Із слів старожилів вал служив оборною для села Сапожин.  Профікемпівці побували на валу.

Українська Православна  церква села Сапожин була збудована в 1900- 1906 роках за пожертви жителів села. Землю під церкву надала заможна міщанка. Церква - дерев’яна, двокупольна, побудована  на кам’яному фундаменті разом з дзвіницею.  Довжина її - 24 м, ширина - 13 м та висота до купола - 25 м. Ззовні пофарбована, а в середині розписана олійними фарбами. Іконостас - триярусний.

В церкві є багато християнських реліквій, зокрема мощі святого Миколая і святої праведної Анни. Є кілька оновлених ікон, які передали парафіяни храму - це ікона Божої Матері «Троєручиця», Бог Саваоф  та  образ святої Параскеви, який ще й сильно мироточив.  Ще один образ - Спасителя,  є безцінною реліквією для сапожинців, оскільки, без перебільшення, вважається рятівником села.  Переказують, що за часів війни німці зігнали людей в стару школу і хотіли їх спалити. У школі була ікона Спасителя. Полонені впали перед нею на коліна, плакали і молилися. І ... в останній момент фашисти помилували селян.

       

У Сапожині  жив Микола Фурманюк, який народився 15 травня 1930 р. в небагатій родині Петра і Анни. У 1944 році під час оранки городу хлопці знайшли нерозірваний снаряд і вирішили його розібрати.  Він вибухнув у Миколиних руках. Тому 14-річний хлопець залишився без руки і осліп. Згодом він почав проводити своє життя у постійних молитвах та постах і був удостоєний від Бога дару ясновидіння. Люди звідусіль їхали до Миколи за порадою,  його молитвами,   допомогою у вирішенні життєвих негараздів. І хоча з  дня його смерті минуло вже 40 років, віруючі звідусіль їдуть до Сапожина, щоб вшанувати пам'ять улюбленого проповідника Слова Божого і помолитися на його могилі.

З давніх часів Сапожин населяли працелюбні ремісничі люди. Рід їх занять й давав назву вулиць. Так і до цього часу простягається вулиця Ковалівська, де жили майстри ковальської справи. Вони своїм талантом, умінням творити з металу різні речі завоювали повагу в жителів не лише Сапожина, але й навколишніх сіл. До них зверталися, щоб покрити бляхою дах хати, чи відремонтувати  городній інвентар, полагодити побутові прилади, зробити плуг, борони, сапку, тощо.

Ми запрошуємо відвідати цей маршрут, помилуватися природою, дізнатись про цікаві, маловідомі куточки нашого краю, отримати ідеї для нових подорожей.

Таємниці католицької святині Корця

Дослідницька стежина юних профікемпівців привела команду «Волоцюги» до старовинної католицької святині. Костел святого Антонія жителі Корця вважають одним з найстаріших храмів у місті. Він був заснований князем Корецьким у 1533 році і  названий на честь святого Антонія Падуанського. За життя цей святий робив багато чудес, тому й нині багато  віруючих переконані, що св. Антоній допомагає знайти загублені речі.

Усередині можна побачити настінні розписи. За переказами у підвальних приміщеннях є підземний хід, який колись з’єднував костел із замком.

На початку XVII століття храм був перебудований із дерев’яного в кам’яний у стилі бароко. У 1916 році під час проведення робіт із реконструкції був прибудований додатковий неф (продовгувате приміщення з двома рядами колон).

Під час Другої Світової війни, три дзвони корецького костелу були сховані отцем Антонієм Даркевичем. Він закопав їх в землю на території костелу, і завдяки цьому, їм вдалося уникнути долі, яка зазвичай судилася іншим дзвонам — вивезення до Росії. Після Другої Світової війни вони були віднайдені вірянами. Щоправда, одного так і не знайшли.

За часів радянської влади в будівлі розміщувався склад хімікатів. На початку 1990-х років храм повернули місцевій католицькій громаді, а в 1994 році після ремонту він знову був освячений як костел Успіння Пресвятої Діви Марії і святого Антонія. На території храму є могили польських жовнірів, які загинули у 1920 р. у боях з більшовиками.

Кінцевою зупинкою учасників міського маршруту була зустріч з працівниками Корецького районного історичного музею. Він знаходиться в  колишньому будинку графа  Горчинського, збудованому наприкінці XVIII століття в стилі пізнього класицизму. «Волоцюги» познайомились з найціннішими, унікальними колекціями музею: посудом Корецької порцелянової мануфактури кінця XVIII — 1-ї третини XIX століть; колекціями нумізматики, археології, гончарних виробів XIX—ХХ століть.

Свято-Троїцький монастир – головна святиня і окраса Корця

Дивовижні враження отримали «Волоцюги», коли мандрівка рідним містом привела їх до  жіночого Свято-Троїцького монастиря. Будь-який перехожий чи проїжджий мимоволі замилується, побачивши цю світлу чарівну будівлю в центрі міста.

Історія монастиря дуже давня. Православний монастир у 1620 році заснував князь Самуїл Корецький (хоча на цьому місці жіночі обителі були ще набагато раніше). На той час у місті вже був монастир - Свято-Воскресенський, однак він не міг вмістити усіх монахинь.                

Однак, через різні історичні обставини будівництво затягнулось майже на 200 років. І лише у 1810 році монастирський храм добудував останній корецький князь Йосип Чарторийський.

Через 21 рік монастир згорів. Проте,  поступово був відбудований і 1880 року православну обитель освятили як Свято-Троїцький жіночий монастир. А у приміщенні Свято-Воскресенського організували притулок для дівчаток, тепер тут духовне училище. 

Головна споруда архітектурного комплексу монастиря — Троїцький собор з двома боковими вівтарями на честь Успіння Божої Матері та преподобного Іова Почаївського. До собору прибудовані келії з трапезною і тепла церква на честь Іоанна Хрестителя.

У соборі профікемпівців зацікавила історія чудотворної ікони Божої Матері “Споручниця грішних”, до якої приїздять численні прочани. Вона була родовою іконою князів Корецьких, і довгий час зберігалася у князівській домашній молитовні. За Біблією, саме до цієї ікони молилася Марія Єгипетська і їй були прощені усі гріхи. Як із древнього Вавилона ця святиня потрапила до Корця — невідомо. Ймовірно, вважають історики, її з султанської Туреччини до міста привіз один із князів Корецьких, коли утікав з полону.

У роки фашистської окупації німці намагалися вивезти благодатну ікону, оскільки вона була оздоблена позолотою. Однак, розповідають у монастирі, ніякі сили не могли зрушити образ Богородиці з місця. Є у храмі копія ікони, з якою, за переказами, вінчався з княжною Анною київський князь Володимир Великий. 

На території монастиря знаходиться могила Анни Андро, дівоче прізвище - Олєніна. За переказами, це перша наречена російського поета Олександра Пушкіна. “Я вас любил…”, “Что в имени тебе моем”, “Не пой, красавица, при мне”, “Ее глаза”. Ці вірші 29-річний Пушкін присвятив саме їй. Заміж Анна Олєніна вийшла лише після смерті поета за Федора Андро, який став віце-президентом Варшави, тож довгий час жила в Польщі.

У 1885 році, після смерті чоловіка, Анна Олексіївна поселилася у маєтку молодшої доньки поблизу Корця. У свої останні роки жінка вела набожне життя і була покровителькою храму. Опікувалася монастирським сирітським притулком. Саме тому вперше за історію чернецтва мирянку поховали на території православної обителі, хоча Анна черницею так і не стала.

Прикраса монастирського двору — пасіка. Вона нагадує православне село-приход. По центру храм—макет Троїцького собору. Є у дворі монастирська криниця. Цілющої води з неї приходять попити усі прочани.

Замок над річкою Корчик

Нарешті «Волоцюги» добрались до Корецького замку, руїни якого височіють над річкою Корчик. У кінці ХІV, початку ХV століття – це була міцна дерев’яна фортеця, яку, як вважають історики, заклав князь Федір Острозький.

У ХVІ столітті князь Богуш Корецький на місці попереднього дерев’яного укріплення зводить муровану твердиню. З трьох сторін замок був оточений глибоким ровом, який захищав фортецю від нападу. Із заходу вона була надійно прикрита річкою. До замку можна було дістатися лише через міст, який з'єднував його з навколишнім світом.

Інші власники замку в різні часи добудовували нові укріплення. Пізніше, протягом XVII—XVIII століть, Корецький замок був перебудований на зразок палацу. Востаннє, 1780 року, його перебудував князь Юзеф Чарторийський. Саме він збудував надбрамну вежу при в’їзді, яка збереглась донині.

Нажаль, 1832 року палац-замок згорів і відтоді в ньому не проводилося жодної суттєвої реконструкції. Очевидно, саме на ці руїни звернув увагу і замалював їх Тарас Шевченко, перебуваючи на волинських землях за завданням Київської археографічної комісії восени 1846 р. Лише 2005 року відремонтовано віадук (міст на високих опорах через глибокий яр чи ущелину), що і зараз є єдиною можливістю потрапити на територію замку.

З висоти замкової гори видніється  дуже гарна дерев’яна церква Кузьми і Дем`яна. Вона побудована 1897 року, хоча має набагато давнішу історію, оповиту не однією пожежею. Святі Косма і Даміан були братами-близнюками. Вони прославилися як милосердні й безкорисливі лікарі, що не брали грошей за свою роботу; через це отримали прізвисько «безсрібників». Святі вважаються покровителями лікарів, аптекарів, фармацевтів.

Ще один храм на березі річки Корчик – церква Cвятої Параскеви  П`ятниці. Вона вабить погляд своїм незвичним червоним кольором. Як і храм Кузьми і Дем`яна святиня являє  собою витончений витвір дерев’яного зодчества в неоруському стилі з шатровим куполом та одноярусною дзвіницею.

ЇЇ перша будівля, закладена в 1765 році, згоріла в кінці 19 ст. Але на гроші парафіян у 1913 році  збудували новий дерев’яний храм, який пережив І і ІІ світові війни, революції й служить донині. Мучениця Параскева була однією з найбільш шанованих у народі святих, оскільки вважалась покровителькою селян, домашнього господарства і худоби. До Параскеви моляться й ті, хто займається торгівлею, звідси й традиція організовувати ярмарки по п’ятницях.

Команда «Волоцюги» мандрує рідним містом

Для кожного члена команди рідний Корець має свій шарм: когось інтригують древні легенди, інших вабить неповторність місцевих краєвидів, хтось захоплюється старовинними храмами, замками, палацами. Адже містечко має древню історію, початком якої вважають першу письмову згадку про нього 1150 року в Київському літописі. На Рівненщині Корець називають «містом десяти церков».

Перша зупинка учасників проекту – малий палац князя Йозефа Чарторийського, збудований у 1788 році, де діти вивчали історію та архітектуру будівлі.

Й.Чарторийський – представник старовинного українсько-польського князівського роду,  прославив Корець тим, що збудував тут першу в Україні порцелянову мануфактуру.

Корецька порцеляна виготовлялась з місцевих глин, славилась своєю якість і красою та купувалась заможними людьми майже по всій території тогочасної Речі Посполитої. Нині зразки посуду, виготовленого в Корці, зберігаються в музеях Києва, Львова, Варшави, Відня.

У добре збереженому приміщенні малого палацу Чарторийського, в свій час, розміщувались НКВС, потім районна поліклініка, далі був військкомат. Зараз у ньому  розташований Корецький районний ліцей.

Друга  зупинка профікемпівців – величний, прекрасний храм Святого Миколая, історія якого теж пов’язана з Йозефом Чарторийським.

У самому центрі поруч з фамільною резиденцією-фортецею  з’явилася нова православна кам’яна, крита залізом, святиня з такою ж дзвіницею, заснована на кошти фундації князя від 22 серпня 1780 року і освячена півстоліття потому (1834 рік) на честь святого Миколая.

Внутрішнє оздоблення храму продовжувалось до кінця ХІХ ст. В архітектурі цієї церкви присутні елементи класицизму, які гармонійно вписані в класичну структуру українських дерев`яних храмів. Церква виконана з цегли, всередині розписана олійним живописом. До сих пір ця архітектурна пам’ятка радує місцевих жителів і мандрівників своєю красою, і до цього дня збереглася у відмінному стані.